Улюблені вірші Василя Стуса

[nikitanik]

Як краще всього вшанувати поета? Ну звичайно, читаючи його вірші!
Вчора (до 75-річчя Василя Стуса) друзі згадували деякі його вірші. 

nazavzhdy - "Ще вруняться горді Славутові кручі"

lena_ua_mk - "В хаосі зглиблених світів"

konung_ogin- "Як добре те, що смерті не боюсь я"

(Ці вірші можна прочитати під катом)

Друзі, а чи є у вас такий вірш Василя Стуса, який ви виділяєте поміж іншими? 
Якщо так - прошу, назвіть його!



Ще вруняться горді Славутові кручі,
ще синіє річки збурунена гладь,
та вже проминув тебе птахом летючим
твій час, твій останній. Попереду – падь.
Ще сонце високе, ще небо глибоке,
ще серце замало грудей не пірве.
Урвались, подались прекрасні мороки
і щось тебе кличе, і щось тебе зве.

Бо вже відслонився безокрай чужинний
І в жалощах никне зелений розмай.
Прощай, Україно, моя Україно,
чужа Україно, навіки прощай.

Розкрилені висі твої пронеслися,
попереду прірва. І ока не мруж.
Ти бачиш розхрестя дороги? Молися,
бо ще ти не воїн і ще ти не муж.
Гудуть пароплави, ревуть паровози,
і аероплани видовжують слід.
Чіпляйся за кручу, як терен колючий,
чіпляйся за небо, як яблуні цвіт. 

Бо вже відслонився безокрай чужинний
І в жалощах никне зелений розмай.
Прощай, Україно, моя Україно,
чужа Україно, навіки прощай.

***

В хаосі зглиблених світів,

Де вічна круговерть,

Нема неплинного в житті,

Неплинна тільки смерть.

В хаосі зглиблених світів,

Де вічність — тільки тінь,

Котру уздрівши, ти хотів

Життя пізнать глибінь.,

В хаосі зглиблених світів

Ти тільки метеор,

Що в хвилі зринувсь і згорів

В суворій тайні зорь.

І що в тій таїні — пізнать

Заказано тобі,

Дано нести важку печать

І зринути в ганьбі.

Тобі не чути одкровінь,

Коли у віщий час

Загомонить прадавня тлінь

І зрине порух, зрине рінь.

***

Як добре те, що смерті не боюсь я 
і не питаю, чи тяжкий мій хрест. 
Що вам, богове, низько не клонюся 
в передчутті недовідомих верств. 
Що жив-любив і не набрався скверни, 
ненависті, прокльону, каяття. 
Народе мій, до тебе я ще верну, 
і в смерті обернуся до життя 
своїм стражденним і незлим обличчям, 
як син, тобі доземно поклонюсь 
і чесно гляну в чесні твої вічі, 
і чесними сльозами обіллюсь. 
Так хочеться пожити хоч годинку, 
коли моя розів'ється біда. 
Хай прийдуть в гості Леся Українка, 
Франко, Шевченко і Сковорода. 
Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі, 
уже не ремствуй, позирай у глиб, 
у суще, що розпукнеться в грядуще 
і ружею заквітне коло шиб. 

Comments

[pry4ilok.livejournal.com]

Пам'ятаю з часів буремної юности й вирізняю вірш "Задивляюсь у твої зіниці" з його крилатими строфами -

Україно, ти моя молитва,

Ти моя розпука вікова...

Гримотить над світом люта битва

За твоє життя, твої права.

Ради тебе перли в душу сію,

Ради тебе мислю і творю...

Хай мовчать Америки й Росії,

Коли я з тобою говорю.

Але мій улюблений Симоненків вірш - ліричний, як усі - гранично щирий:

***
Ну скажи — хіба не фантастично,

Що у цьому хаосі доріг,

Під суворим небом,

Небом вічним,

Я тебе зустрів і не зберіг?

Ти і я — це вічне, як і небо.

Доки мерехтітимуть світи,

Будуть Я приходити до Тебе,

І до інших йтимуть

Горді Ти.

Як це все буденно!

Як це звично!

Скільки раз це бачила Земля!

Але ми з тобою...

Ми не вічні,

Ми з тобою просто — ти і я...

І тому для мене так трагічно

Те, що ти чиясь, а не моя.

[nikitanik.livejournal.com]

Cтуса, а не Симоненка. Я запитував про Василя Стуса.

[nikitanik.livejournal.com]

Щиро дякую!
Френд p_dzikovsky створює сайт-бібліотеку http://ruthenia.info/slova/ і запропонував мені підібрати туди 20-30 вибраних віршів Стуса. Чому мені - бо побачив вірші Стуса в мене в жж. От я і пробую це зробити - вибрати саме ті вірші, які люди сьогодні пам"ятають, читають і цитують.

Так, ми відходимо, як тіні...

[nazavzhdy.livejournal.com]

Так, ми відходимо, як тіні, і мов колосся з-під коси,
в однім єднаєм голосінні свої самотні голоси.
Не розвиднялося й не дніло, а тільки в пору половінь
завирувало, задудніло, як грім волання і велінь.
Та вилягаючи в покосах під ясним небом горілиць,
ми будимо многоголосся барвистих світових зірниць.
Народжень дибиться громаддя, громаддя вікових страстей,
а Бог не одведе очей від українського свічаддя.
То не одне уже світання, тисячоліття не одне,
як ув оазі безталання нас душить, підминає, гне...
Як тавра нам віки, як рана, прости ж, мій Боженьку, прости,
коли завзяття безталанне не винести, не донести.
Та віщуни знакують долю – ще розчахнеться суходіл,
і хоч у прірву, хоч на волю – об обрій кулаки оббий.
Ти ще побачиш Україну в тяжкій короні багряній.
На тихі води і на ясні зорі
паде лебідка білими грудьми.
Вдар, блискавко, і, громе, прогрими,
аби вже не простерти крил – у горі.
Зелені села, білі городи, і синь-ріка, і голуба долина,
і золота, як мрія, Україна кудись пішла, лишаючи сліди.
Отут спинюся на самотині – там, де копита коня вороного
розбризкують геть ярі іскри יдного днів.
...Враз ослонилася дорога, що при самій урвалася меті.

Яка нестерпна рідна чужина...

[nazavzhdy.livejournal.com]

Яка нестерпна рідна чужина,
цей погар раю, храм, зазналий скверни!
Ти повернувся, але край — не верне:
йому за трумну пітьма кам’яна.
Як тяжко нагодитись і піти,
тамуючи скупу сльозу образи,
радійте, лицеміри й богомази,
що рідний край — то царство німоти.
Та сам я єсм! І є грудний мій біль,
і є сльоза, що наскрізь пропікає
камінний мур, де квітка процвітає
в три скрики барв, три скрики божевіль!
Обрушилась душа твоя отут,
твоїх грудей не стало половини,
бо чезне чар твоєї Батьківщини,
а хоре серце чорний смокче спрут.

У смертнім леті на чужім крилі

[nazavzhdy.livejournal.com]

* * *
О Боже мій! Така мені печаль
і самота моя - така безмежна.
Нема - вітчизни. Око обережно
обмацує дорогу між проваль.
Ото мій шлях. Повернення. Чи - не.
Ото мій шлях. Світ за очі - єдине.
Пробач мені, дружино, вибач, сину,
і матере - не проклени мене.
Я геть подався. Шалом. Навмання.
Я геть подався, стомлений од люті.
Рожеві сопки, кригою окуті,
а понад ними - чорне вороння.
І сліпне вечір. Контур гір - немов
з картону вирізаний для декору.
І вся тобі дорога - вниз чи вгору.
Пішов туди. Пішов туди. Пішов.
Докучило! Нема мені вітчизни.
Нема мені вітчизни - ні-ні-ні.
Душа горить в смертельному вогні,
разить мене - од запаху трутизни.
Отак мені - чим далі од Вітчизни,
тим легшає. Тим тяжчає мені.
О краще серце спопелить в огні,
аби не відати любові-близни.
Невже я сам-один - на цілий світ,
вогненний скалок вікового гніву,
пізнав себе і долю, геть зрадливу,
щоб проклинати чужинецький світ.
Нема мені коханої землі,
десь за грудьми пече гірка калина.
Сміється божевільна Україна
у смертнім леті на чужім крилі.

Сто років, як сконала Січ.

[nazavzhdy.livejournal.com]

Сто років, як сконала Січ.
Сибір. І соловецькі келії,
і глупа облягає ніч
пекельний край і крик пекельний.
Сто років мучених надій,
і сподівань, і вір, і крові
синів, що за любов тавровані,
сто серць, як сто палахкотінь.
Та виростають з личаків,
із шаровар, з курної хати
раби зростають до синів
своєї України-матері.
Ти вже не згинеш, ти двожилава,
земля, рабована віками,
і не скарать тебе душителям
сибірами і соловками.
Ти ще виболюєшся болем,
ти ще роздерта на шматки,
та вже, крута і непокірна,
ти випросталася для волі,
ти гнівом виросла. Тепер
не матимеш од нього спокою,
йому ж рости й рости, допоки
не упадуть тюремні двері.
І радісним буремним громом
спадають з неба блискавиці,
Тарасові провісні птиці -
слова шугають над Дніпром.

Верни до мене, пам'яте моя!

[nazavzhdy.livejournal.com]

Верни до мене, пам'яте моя!
Нехай на серце ляже ваготою
моя земля з рахманною журбою,
хай сходить співом горло солов'я
в гаю нічному. Пам'яте, верни
із чебреця, із липня жаротою.
Хай яблука осіннього достою
в мої червонобокі виснуть сни.
Нехай Дніпра уроча течія
бодай у сні, у маячні струмує.
І я гукну. І край мене почує.
Верни до мене, пам'яте моя!

Не можу я без посмішки Івана.

[nazavzhdy.livejournal.com]

* * *

Не можу я без посмішки Івана
оцю сльотаву зиму пережить.
В проваллях ночі, коли Київ спить,
а друга десь оббріхують старанно,
склепить очей не можу ні на мить,
він як зоря проміниться з туману,
але мовчить, мовчить, мовчить, мовчить.

Ні словом не озветься. Ані пари
із уст. Вусате сонечко моє!
Несуть тобі три царіє со дари
скапарене озлоблення своє.

Іваночку! Ти чуєш, доброокий?
їй-бо, не знаю, що я зле зробив.
Чого ж бо й досі твій поріг високий
ані відчув, ані переступив.

Прости мені недільний мій Хрещатик,
що, сівши сидьма, ці котли топлю
в оглухлій кочегарці. Що терплю,
коли вже ні терпіти, ні мовчати
не можу, що, читаючи, люблю
твоїх Орхана, Незвала і Данте,
в дев'яте коло прагнучи стремлю.

Моє ж досьє, велике, як майбутнє,
напевне, пропустив котрийсь із трутнів.

Із тих, що білий світ мені окрали,
окравши край, окрали спокій мій,
лишивши гнів ропавий і кривавий
і право - надриватися в ярмі.

Сидять по шпарах всі мужі хоробрі,
всі правдолюби, чорт би вас побрав!
Чи людська добрість - тільки доти добрість,
поки без сил, без мужності, без прав
запомогти, зарадити, вступитись,
стражденного в нещасті прихистить
і зважитись боротися, щоб жити,
і зважитись померти, аби жить?..
5-6.12.1965

ПАМ'ЯТІ М.К. ЗЕРОВА.

[nazavzhdy.livejournal.com]

ПАМ'ЯТІ М.К. ЗЕРОВА.

Колеса глухо стукотять,
мов хвиля об паром,
стрiчай, товаришу Хароне,
з лихом i з добром.
Колеса б'ють, колеса б'ють,
кудись торують путь,
уже й додому не вернуть,
додому — не вернуть.
Колеса глухо стукотять,
колеса стукотять
в христа, в вождя, в усiх божат
i в мать i в перемать.
Москва, гора Ведмежа, Кем
i Попiв-острiв — шлях
за ґратами, за вартами,
розбухлий на сльозах.
I знову Вятка, Котлас, Усть —
Вим. Далi — до Чиб'ю.
рад-соц-концтаборiв союз,
котрий господь забув.
Диявол теж забув. Тепер
тут править iнший бог:
марксист, расист i людожер
один — за трьох.
Москва — Чиб'ю, Москва — Чиб'ю,
печорский концентрак
споруджує нову добу
на кровi i кiстках.

Пам'яті А. Горської.

[nazavzhdy.livejournal.com]

Ярій, душе. Ярій, а не ридай.
У білій стужі сонце України.
А ти шукай - червону тінь калини
на чорних водах - тінь її шукай,
де жменька нас. Малесенька шопта
лише для молитов і сподівання.
Усім нам смерть судилася зарання,
бо калинова кров - така ж крута,
вона така ж терпка, як в наших жилах.
У сивій завірюсі голосінь
ці грона болю, що падуть в глибінь,
безсмертною бідою окошились.

На Колимі запахло чебрецем

[nazavzhdy.livejournal.com]

На Колимі запахло чебрецем
і руто-м 'ятою і кропивою.
Кохана сестро, дякую. З любов'ю
паду в про-тебе-спогади лицем.
А й спогади: сліпна коротка мить
і ти в сльозах - обранена об мужа.
Квадратний отвір вахти і байдужа
сторожа. І маленький син кричить
"Мій татку, до побачення!" А ми
вдивляємося в те, що на екрані
яви чи снива. О мої кохані
розлучні лада. Як вас світ гнітить,
об вас обпертий. Від рамена - крик,
високий зойк - у дві гінкі долоні,
неначе рури, мов многоколонні
голосники атлантових музик.
А Ти - відтята, стята, нежива,
відторгнута, чужа, сумна, ворожа,
пройдисвітів береш до свого ложа,
аби не гнула нас заброд божва.
І як тепер пізнати - де мій брат,
і як сестру пізнати? По риданню
тонкоголосому. Як зойкне дланню -
аж задрижить тюремних вахт квадрат.
Стоїть твій муж - опроти ста століть,
де й нам опроти ста століть стояти
і навіжену матір виглядати,
що з білих божевіль до нас біжить.

Ми вже твої коханці, смерте

[nazavzhdy.livejournal.com]

Ми вже твої коханці, смерте:
життя нам світить крізь туман.
Але возрадуйся тепер ти,
як місячний засіявсь лан.
…блукає музика багряна
на гострожалім чолопку.
Сидить зозуля, горем п’яна,
і просторікує: “ку-ку“.
Ми соку випили в берези,
ми в річки випили води,
а явори довготелесі
в долині хрумали льоди.
І свидина вже бралась жаром,
грушанка прогортає сніг,
земля парує понад яром,
відчувши заплід, наче гріх.
І як то добре на узліссі
згубити стежку лугову,
упавши навзнак у траву,
як немовлятко у колисці.

Миколі Холодному.

[nazavzhdy.livejournal.com]

Коли Холодний свині пас
і пах від смороду і поту,
цей поетичний ловелас
вкраїнську оббрехав Голготу.
Сміявся з мук (прокрустів глузд?).
Хто глузував з святого німбу,
коли провадили на дибу,
на смертний німб позводив кпини.
Він в геніальності загруз,
топився в крові України,
а світ не той і ти не той,
блукає українська муза,
зубило взявши й долото,
політкатівнями Союзу.
її покажуть з-під поли,
а заховають аж за ґрати.
Вона вже звична до хули,
прокльони в узголів'я брати.

-----------

(я знаю вірш "Найгеніальніший хробак" як продовження вірша "М. Холодному", але на окремих сайтах подають їх як два різні вірші).

Найгеніальніший хробак
(обпатрані лопочуть крила?).
Ім'я поета — боротьба,
ім'я поета — Україна.
Поетів доля — то ганьба
до скону літ, до крику крові,
але імення "боротьба"
і досі личить козакові.
Дорогу криком докричу,
оббризкаю своєю кров'ю,
своєю дикою любов'ю
свій крик останній оплачу.

На дальнім березі – високі тіні.

[nazavzhdy.livejournal.com]

***
На дальнім березі – високі тіні.
Високі сосни. І високий крик.
І полум’я промовистий язик
Тріпоче полотном, палахкотіє
Від жовтого до ярого і до
Блакитно-синього. Стоять старцями
Високі тіні. Дивно-невідомі.
Ось Прорив твій. Ось Розпач. Ось Сльоза.
Ось Меч. А це – Зневіра. Це – Завзяття.
А це твоє прочорнене Прокляття,
Воно зіп’ялося, щоб гримотіти – Завтра.
Стоять Пересторогою. Стоять
Близ домовини – мов почесна варта.
Їх не минуть. Тож – не втікай. Не варто.
Ще – кілька слів напутніх, як проклять.
Я наближаюсь. Я пливу. Я слухати
Вас буду, предки. Говоріть мені,
Чи задаремно розколовся гнівом,
Чи задаремно забаглося вщухнути.
Кажіть мені. Я слухаю. Я весь
Востаннє виважусь на спізнених порадах,
На нових кривдах і на нових правдах.
Мені – нелегко. Таж і вам – невесело.

[nazavzhdy.livejournal.com]

***
– А скажи – Модільяні був ідіот? –
допитувалась вона,
коли я вправними, як і піаніста, пальцями
вигравав на засмаглих персах.

– Такий же ідіот, як і всі в цьому світі, –
повчав я, обіймаючи
успокоєні вибухи її сідниць.

– Розумієш, старий, я часто думаю
про незвичайність мистецтва.
Це зайва розкіш.

– Так, мистецтво – то завше надмір, –
відповідав, виціловуючи коліна.

– Але надмір лише й рятує нас від убогості.
Смертним полишається єдине:
бодай маленький надмір –
у вірі,
у звичках,
у смаках,
просто – у примхах.

– Так, моя маленька.
Саме так.
Ти як завжди говориш діло, –
повторював,
клацаючи зубами од пристрасті.

– А коли в нас народиться доня,
ми кластимем їй в узголів`я
тільки троянди, – охриплим
голосом проказувала вона.

– Так. В узголів`я і неодмінно –
троянди, – не своїм голосом
я погоджуюся покірно.

– Яка докучлива муха –
дзижчить і дзижчить.
Убий її, любчику.

Квітень 1968.

За читанням Ясунарі Кавабати.

[nazavzhdy.livejournal.com]

Розпросторся, душе моя,
на чотири татамі
і не кулься од нагая
і не крийся руками.
Хай у тебе є дві межі,
та середина — справжня.
Марне, вороже, ворожить —
молода чи поважна.
Посередині — стовбур літ,
а обабоки — крона.
Посередині — вічний слід
від колиски до скону.
Жаль — ні неба, ані землі
в цій труні вертикальній,
і заврунилися жалі,
думи всілись печальні.
Як то сниться мені земля,
на якій лиш ночую!
Як мені небеса болять,
коли їх я не чую.
Як постав ув очах мій край
наче стовп осіянний.
Каже: сина бери, карай,
він для мене коханий.
Тож просторся, душе моя,
на чотири татамі
і не кулься од нагая
і не крийся руками.

Отак живу: як мавпа серед мавп.

[nazavzhdy.livejournal.com]

Отак живу: як мавпа серед мавп.
Чолом прогрішним із тавром зажури
все б'юся об тверді камінні мури,
як їхній раб, як раб, як ниций раб.
Повз мене ходять мавпи чередою,
у них хода поважна, нешвидка.
Сказитись легше, аніж буть собою,
бо ж ні зубила, ані молотка.
О Боже праведний, важка докука —
сліпорожденним розумом збагнуть:
ти в цьому світі — лиш кавалок муки,
отерплий і розріджений, мов ртуть.
X.1968

Як добре те, що смерті не боюсь я .

[nazavzhdy.livejournal.com]

Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що вам, богове, низько не клонюся
в передчутті недовідомих верств.
Що жив-любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям,
як син, тобі доземно поклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі,
і чесними сльозами обіллюсь.
Так хочеться пожити хоч годинку,
коли моя розів'ється біда.
Хай прийдуть в гості Леся Українка,
Франко, Шевченко і Сковорода.
Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі,
уже не ремствуй, позирай у глиб,
у суще, що розпукнеться в грядуще
і ружею заквітне коло шиб.

Re: Як добре те, що смерті не боюсь я .

[nikitanik.livejournal.com]

ДЯКУЮ, ДЯКУЮ, ДЯКУЮ і ще раз ДЯКУЮ!!!

Дозвольте запитати: яким сайтом Ви користуєтесь? Тобто де вірші Стуса викладено найкраще і найповніше НВД?

Я користуюся http://www.madslinger.com/stus/
НМД це досить повне видання, але незручно тим, що не можна виділити окремий вірш на сторінці

[nazavzhdy.livejournal.com]

Деякі - не всі - з улюблених пригадав. Перші два ще в радянські часи знав напам'ять.
Ще пригадаю, які зачіпають - напишу.

Шукав не за сайтом, а по памяті. Забивав в гугл строчку або назву.

Погано знаюсь на стусових сайтах. Але найбільше знаю і найчастіше заходив - ось сюди. колись.
http://www.stus.kiev.ua/index.htm

здається, до цього сайту причетний Д.Стус.

-------

зараз мушу вимикати комп. через годину-другу повернусь.

Мій улюблений

[rich-ka.livejournal.com]

Налетіли голуби червоні,
позлітались білі голуби
і, обсівши плечі і долоні,
губи виціловують тобі.
Ліпота благого супокою
і відрада світлої душі
поспускали прясла над тобою —
не торкайся їх, не воруши.
Хай лопочуть голубині крила,
хай пороша сонця мерехтить,
бо земля, котра нас породила,
вікувати в святості велить.
Скоро-скоро голуби, як друзі,
донесуть до тебе дух небес,
бризки сонця на вечірнім прузі,
щоб, померши, знову ти воскрес.
Геть обдавши тінню голубою,
хвилею нагірнього тепла,
і пливе земля попід тобою,
без вітрил, керма і без весла.

Re: Мій улюблений

[nikitanik.livejournal.com]

Дякую, який прекрасний вірш!
Дозвольте привітати Вас з Різдвом і Новим роком і побажати Вам і Вашій прекрасній родині всього самого найкращого! Хай Мефодик росте здоровим на радість мамі і бабусі.

[nik-adams.livejournal.com]

Нажаль, обмежний технічно, не маю змоги "копіювати-вставити". Якщо буде бажання, знайдіть "Осипле листя відчувало яр". Справді геніальні рядки, як і те, що наведено вище. Є також і у виконанні самого автора. Власне так я з ним і познайомився.

[nikitanik.livejournal.com]

Дякую!
Це з ранньої збірки "Зимові дерева" (тільки не "осипле", а "осліпле листя")

Осліпле листя відчувало яр
і палене збігало до потоку,
брело стежками, навпрошки і покотом
донизу, в воду — загасить пожар.
У лісі рівний голубий вогонь
гудів і струнчив жертвенні дерева.
Зібравши літніх райдуг оберемок,
просторив вітер білу хоругов.
Осамотілі липи в вітрі хрипли,
сухе проміння пахло сірником,
і плакала за втраченим вінком
юначка, заробивши на горіхи.
І верби в шумі втоплені. Аж ось
паде як мед настояно-загуслий
останній лист. Зажолобіє з гусінню —
і жди-пожди прийдешніх медоносів.
Так по стерні збирають пізній даток,
так вибілене полотно — в сувій,
так юна породілля стане матір'ю
в своєму щасті і в ганьбі своїй.
Схилились осокори до води,
на шум єдиний в лісі. Яр вирує,
а осінь день, як повечір'я, чує.
Кружляє лист в передчутті біди.
XI. 1962

[lesya123.livejournal.com]

=Гойдається вечора зламана віть,
як костур сліпого, що тичеться в простір
осінньої невіді. Жалощів брості
коцюрбляться в снінні - а дерево спить.
Гойдається вечора зламана віть
туга, наче слива, рудою налита.
О ти всепрощальна, о несамовита
осмутами вмита твоя ненасить.
Гойдається вечора зламана віть,
і синню тяжкою в осінній пожежі
мій дух басаманить. Кінчилися стежі:
нам світ не належить - бовваном стоїть.
Шалена вогненна дорога кипить.
Взялась кушпелою - обвітрені крони
всю душу обрушать у довгі полони,
І згадкою - вечора зламана віть.
І сонце - твоє, простопадне - кипить.
Тугий небокрай, погорбатілий з люті
гірких дорікань. О піддайся покуті
самотності! (Господи, дай мені жить!)
Удай, що обтято дорогу. Що спить душа,
розколошкана в смертнім оркані
високих наближень. На серця екрані
гойдається вечора зламана віть.
Гойдається вечора зламана віть,
неначе розбратаний сам із собою.
Тепер, недоріко, подайсь за водою
(а нишком послухай; чи всесвіт -
не спить?).
Усесвіт - не спить. Він ворушиться, во-
втузиться, тузаний хвацько під боки
мороками спогадів. Луняться кроки,
це, Господи, сяєво. Це - торжество:
надій, проминань, і наближень, і на-
вертань у своє, у забуте й дочасне.
Гойдається павіть, а сонце - не гасне
і грає в пожежах мосяжна сосна.
Це довге кружляння - над світом і під
кошлатими хмарами, під багряними
торосами замірів. Господи, з ними
нехай порідниться навернений рід
отой, що принишк попід товщею неб -
залізних, із пластику, шкла і бетону.
Надибую пісню, ловлю їй до тону
шовкового голосу (зацний погреб).
Поорана чорна дорога кипить
нема ні знаку - од прадавнього шляху
Сподоб мене, Боже, високого краху!
Вільготно гойдається зламана віть.=

подобається плетиво слів. все має зміст - закінчення, наголоси, фразеологічні звороти.

[lesya123.livejournal.com]

у нього всі гарні, просто саме з цього рядки запам'яталися.
у нього ще ж і переклади - теж чудові.
він майстер..

[iglusha.livejournal.com]

Ласкавий снився сон.

[nikitanik.livejournal.com]

Дякую!
(Скажу Вам по секрету: Ваш вірш - 27-й у виборці "Улюблені вірші Василя Стуса". А можна буде надрукувати максимум 30. Отже, залишилося ще тільки три вільні місця - а скільки ще прекрасних віршів, які ніхто ще не згадав!)

На Лисій горі догоряє багаття нічне.

[nazavzhdy.livejournal.com]

Як міг забути?! Вилетіло з голови!
Цей вірш Стус вважав одним з обраних.

=======

На Лисій горі догоряє багаття нічне
і листя осіннє на Лисій горі догоряє,
а я вже забув, де та Лиса гора, і не знаю,
чи Лиса гора впізнала б мене.
Середина жовтня, пора надвечір'їв твоїх,
твоїх недовір і невір і осіннього вітру.
І вже половина життя забувається. Гріх
уже забувається. Горе і радість нехитра.
Середина жовтня — твоїх тонкогорлих розлук,
і я вже не знаю, не знаю, не знаю, не знаю
чи я вже помер, чи живу чи живцем помираю,
бо вже відбриніло, відквітло, відгасло, відграло навкруг.
Та досі ще пахнуть тужливі долоні твої,
і губи гіркі аж солоні і досі ще пахнуть,
і Лиса гора проліта — схарапудженим птахом,
і глухо, в набухлих аортах, надсадно гудуть голуби.

Re: На Лисій горі догоряє багаття нічне.

[nikitanik.livejournal.com]

ДЯКУЮ!
Вірші, які друзі згадували і цитували 6-7 січня 2013 р. (відмічаючи 75-річчя поета), я спробував зібрати у таку собі своєрідну вибірку. Можна подивитися її тут: http://nykyta.wordpress.com/%D0%B2%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C-%D1%81%D1%82%D1%83%D1%81/
Більше половини там - ті вірші, які назвали саме Ви.
"На Лисій горі" я туди вже включив, від себе.
А решта віршів, що Ви сьогодні згадали, так само прекрасні, і я їх також додам.
Ще раз щиро Вам дякую!!!!
Що зараз можна зробити ще, для збереження українства, як не читати і шанувати українських поетів?
Н.

Горить сосна - од низу до гори.

[nazavzhdy.livejournal.com]

Горить сосна - од низу до гори.
Горить сосна - червоно-чорна грива
над лісом висить. Ой, і нещаслива
ти, чорнобрива Галю, чорнобри...
Пустіть мене, о любчики, пустіть!
Голосить Галя, криком промовляє
і полум'я з розпуки розпукає
а Пан-Господь - і дивиться, й мовчить.
Прив'язана за коси до сосни
біліє, наче біль, за біль біліша.
Гуляють козаки, а в небі тиша
а од землі - червоні басани.
Ой любі мої легіні, пустіть
ой, додомоньку, до рідної мами
зайшлася бідолашна од нестями
і тільки сосна тоскно так тріщить.
Горить сосна - од низу догори
сосна палає - од гори до низу
йде Пан-Господь. Цілуй Господню ризу,
ой чорнобрива Галю, чорнобри...
Прости мені, що ти, така свята
на тім огні, як свічечка, згоріла
о, як та біла білота боліла.
О, як боліла біла білота!

Re: Горить сосна - од низу до гори.

[nikitanik.livejournal.com]

Зверніть увагу на два останні рядки.

На Мадслінгері і на тут http://vasylstus.com/poetry-poem5.php?t=5&p=133 вони надруковані так

О як та біла білота болила
о як болила біла білота!

(тобто не "болІла", а "болИла")

Добре було б уточнити, чи це помилка? Чи авторське слово (як нерідко у Стуса)?
Чи маєте друковане джерело, щоб уточнити?