Билась нечисть грудью в груди
И друг друга извела…

В. Висоцький «Песня-сказка о нечистой силе»


До виборів у Верховну Раду залишилося два місяці, а вже лунають заяви про визнання їх нелегітимними. Ось, наприклад, Голова комітету з надзвичайних справ Європарламенту заявляє, що парламентські вибори в Україні фактично вже можна визнавати недемократичними. «У Києві ніхто не повинен сподіватися, що все скінчиться та буде забуто після сфальшованих виборів», − попереджає він українських очільників.

Я не є прибічником чинної влади. Навпаки, я б воліла, щоб ця зграя мародерів якомога швидше зникла з політичного обрію і більше ніколи там не з’являлася. Але ще менше мені подобаються поважні європейські ментори – такі рішучі й безкомпромісні з дрібними тиранчиками (на кшталт Лукашенко, Кучми чи Каддафі) і такі поступливі й забудькуваті з тиранами крупними і небезпечними (як то керівництво РФ, чи КНР). Ці духовні спадкоємці політиканів минулого століття, які підписували Мюнхенський договір і заплющували очі на злочини російських більшовиків, підривають у народах віру в ідеали гуманізму й демократії. Своїми подвійними стандартами вони підтверджують тезу, яку диктатори всіх мастей і ґатунків вдовбують у голови своїм підданим: головне у цьому світі – сила, у кого сила – той і правий.

Правда, у лицемірних заявах європейських демократів можна знайти і певний позитив: цим нахабам з партії влади не заважало б полоскотати нерви. Головне – щоб партнери «Батьківщини» і «Газпрому» не переважили здравомислячих демократичних політиків, які усвідомлюють: грубий тиск на наших злодійкуватих очільників змусить останніх шукати підтримки у РФ і замість демократизації українського суспільства вони доб’ються лише політичного та економічного посилення потенційно небезпечного режиму «керованої демократії». Тим більше, що політична сила, яку так затято підтримують зарубіжні доброзичливці, за своєю соціальною природою не вельми відрізняється від партії влади.

Вибори-2012, які фаворитами перегонів (ПР та ОО) подаються як вирішальна битва між добром і злом, по суті є двобоєм між двома різновидами зла – двома потворами, виплеканими у лоні посттоталітарного соціуму. Ці два шкідливих політичних гібриди зросли і пишно процвіли на ґрунті злиднів, безправ’я і забобонів і спільно душать усі корисні паростки прогресу. Єдине, що може порятувати державу – це їхнє взаємне поборення.

Після розпаду тоталітарного СРСР в Україні (як, власне, і в більшості його колишніх республік) склався суспільно-політичний устрій, для якого навіть важко підібрати термін. Умовно його можна назвати індустріальним феодалізмом. В постіндустріальну епоху в окремо взятій країні вузька група людей захопила монополію на основні засоби виробництва, відгородилася від народу товстим муром спадкових привілеїв та повноважень і підпорядкувала життя суспільства принципам васалітету-сюзеренітету.

Керівництво країни шукає не союзників, а сюзеренів, від яких чекає бенефіцій: кредитів, фінансової допомоги, дешевих енергоносіїв, тощо, за які радо готове поступитися державним суверенітетом. Можновладці висувають кандидата у монархи, від якого теж очікують різного роду дарунків: державних активів, податкових пільг, хлібних посад, бюджетних коштів, тощо. Населення обирає не відповідальних посадовців, а господарів, що обіцяють різного роду подачки і милості.

Правда є в нашому окраденому і одуреному соціумі невеличке військо вольних козаків, які не бажають гнути спину ні перед зарубіжними сюзеренами, ні перед місцевим панством, а бажають будувати вільну, заможну й достойну поваги державу. Однак, самотужки здолати полчища нечистої сили воно ще не спроможне. Та це не привід складати зброю і опускати руки – навпаки, зброю потрібно гартувати, щоб у слушний час вступити з нею у бій.

Хто не знає історію про Війну Червоної та Білої троянди? Два феодальних клани середньовічної Англії – Йорки і Ланкастери – роками колошматили одне одного, змагаючись за право панувати в державі, отримувати бенефіції та збирати дань з простого люду. Ланкастери, здається, були трохи симпатичнішими: вони більше постраждали і в них не було такого чудовиська, як Річард ІІІ (правда, останні дослідження свідчать, що Річард ІІІ не був таким уже чудовиськом і принців не убивав). Але і ті, й інші були пагінцями одного генеалогічного дерева і мали однакові погляди на суспільно-політичний устрій. Безперервні війни виснажили і країну і обидва ворожих стани: майже уся знать полягла на полях битв, вивільнивши таким чином соціальні ніші для більш передових елементів, а до влади врешті-решт прийшла нова династія.

Дещо подібне відбувається зараз і в нас. Два олігархічних (де-факто феодальних) клани змагаються за право отримувати бенефіції і збирати дань з простого люду. Біло-червона кліка здається трохи симпатичнішою. Її очолює така мила пані – всесвітньовідома мучениця, яку підступний злодій заточив у темницю (точніше, світлицю з усіма зручностями). А у заступниках у неї ходить такий інтелігентний панок і так рішуче цвенькає про імпічмент та відміну всіх злочинних законів, що хочеться зразу дати йому мандат. А скільки там щирих патріотів у вишиванках! І кожен третій – у окулярах (що свідчить про високий рівень інтелекту). На тлі дегенеративних мармиз членів правлячої коаліції опозиційні політики виглядають дуже вигідно. Та якщо ретельно проаналізувати склад обох команд, то зразу ставне ясно: обидві ворогуючі партії є всього лише гілками одного й того ж гнилого стовбура, що сягає корінням у тоталітарне минуле.

Обидва стани нашпиговані вчорашніми партійними і комсомольськими ватажками, офіцерами та секретними співробітниками КДБ, невістками/зятями/синами/дочками впливових радянських функціонерів; там товчуться колишні майстри соцреалізму, навчені професійно оспівувати корито, з якого вони годуються; а ще − побічні продукти соціалізму: колишні рекетири, злодюжки, спекулянти і просто люди з темним минулим. І вся ця зграя волає сотнями ненаситних пельок: «Ми врятуємо країну!!!» − «Ми подолаємо руїну!!!»; «Країна буде наша!!!» − «А дзуськи вам!!! НАША буде країна!!!».

А керівництво сусідньої країни зловтішно споглядає за цією вакханалією і спокійно так, без істерик констатує: «Страна будєт НАШЕЙ». Бо обидві топові партії по суті є Кремлівськими проектами, і хто б з них не переміг – врешті-решт переможе Кремль.

Існує декілька небезпечних (і, може, навіть фатальних) для держави сценаріїв:
1) Переконлива перемога однієї кліки над іншою: конституційна більшість у ПР та її сателітів/стійка опозиційна більшість, що дасть змогу заблокувати призначення уряду. Стійку опозиційну більшість під тиском адмінресурсу уявити собі важко, але така більшість може скластися за умови різкого погіршення економічної ситуації та визнання виборів нелегітимними. Адже депутати від опозиції – такі ж хижаки, як і їхні опоненти, тільки дрібніші і з менш розвиненим стадним інстинктом. Але «відчувши запах крові», можуть запросто напасти.
2) Злиття двох кланів у чергову широку коаліцію.
3) Консервація порочного політичного дуалізму, який поглиблює водорозділ між регіонами і унеможливлює проведення системних реформ.

Позитивним сценарієм став би вступ у гру конструктивної третьої сили, що має відмінну від ПР та ОО природу і готова впроваджувати (не на словах, а на ділі) ринкові реформи та долучати країну до цивілізованої спільноти. Поява такої сили залежить від доброї волі громадян, від того, чи буде народ, принаймні, свідома його частина, продовжувати копирсатися у політичному непотребі і вишукувати серед нього «менше зло», чи нарешті усвідомить необхідність винести його геть на смітник.

Вийти з заданої кремлівськими хитрунами системи координат, де є лише дві вісі, які сходяться у точці зеро і сягають у мінус безкінечність, не так то просто. «Фаворитами» забитий увесь інформаційний простір. Полчища вправних демагогів з єзуїтською спритністю доводять, що тільки ПР може забезпечити стабільність/тільки ОО може зупинити бульдозерний наступ злочинної влади. Загони «незалежних» соціологів компетентно визначають, хто скільки відсотків візьме у Раді. Ці взяті зі стелі відсотки давлять на психіку виборця – і вже рука сама тягнеться проголосувати не за того, хто симпатичний, а за того, кого контрольовані ЗМІ оголосять прохідним і перспективним. Адже на кону – майбутнє країни!

Яке ж це майбутнє? Це – МИНУЛЕ б’ється у конвульсіях, судомно намагаючись подовжити собі життя, вкоротивши віку державі. Майбутнє за тими, хто зберіг незалежність думки, хто не склав васальну присягу супостатам заради ласого шматка, хто не згодився чубитися зі співвітчизниками заради панських забаганок, хто не став витрачати нерви на підлі провокації, хто не впав у відчай, взрівши прірву, у яку котиться країна, а збирається з духом, щоб протистояти майбутнім викликам. А над бойовищем, де майорять біло-блакитні та біло-червоні знамена, вже кружляють круки …