nikitanik: (сестричка)

Минають дні, минають ночі,

Минає літо, шелестить

Пожовкле листя, гаснуть очі,

Заснули думи, серце спить,

І все заснуло, і не знаю,

Чи я живу, чи доживаю,

Чи так по світу волочусь,

Бо вже не плачу й не сміюсь...

Доле, де ти! Доле, де ти?

Нема ніякої,

Коли доброї жаль, Боже,

То дай злої, злої!

Не дай спати ходячому,

Серцем замирати

І гнилою колодою

По світу валятись.

А дай жити, серцем жити

І людей любити,

А коли ні... то проклинать

І світ запалити!

Страшно впасти у кайдани,

Умирать в неволі,

А ще гірше — спати, спати

І спати на волі,

І заснути навік-віки,

І сліду не кинуть

Ніякого, однаково,

Чи жив, чи загинув!

Доле, де ти, доле, де ти?

Нема ніякої!

Коли доброї жаль, Боже,

То дай злої! злої!

nikitanik: (сестричка)
1
В один із днів повернеться весна.
З південних регіонів батьківщини
потягнуться птахи, і голосна
свистулька вітчизняної пташини
озвучить ферми і фабричні стіни,
і грубий крій солдацького сукна,
і ще багато всякого гівна.

2
Але печаль лягає на поля.
Нужда голімі розправляє крила,
докіль поет тривожно промовля:
я є народ, якого правди сила;
цю жінку я люблю, вона просила.

3
Сумна країна у години скрут.
Блукає міщанин поміж споруд,
з усталеним природнім артистизмом
говорить і його словесний труд
повніє нездоровим еротизмом
і побутовим антисемітизмом.

4
Сколовши босі ноги об стерню,
старенький Перебендя коло тину
ячить собі, що, скурвившись на пню,
лукаві діти в цю лиху годину
забули встид, просрали Україну,
забили на духовність і борню,
і взагалі творять якусь фіґню.

5
Бідує місто. Кинувши фрезу,
робітники на заводському ґанку
лаштують косяки, бузять бузу,
розводять спирт, заводять варшав’янку
і, втерши соплі та скупу сльозу,
майовку перетворюють на п’янку.

6
Село мине спокуту цю тяжку.
Село – це корінь нації, це води,
що рушать берег. Молодь на лужку,
довірившись сільському ватажку,
заводить, навернувшись до природи,
народні сороміцькі хороводи.

7
Тому життя ніколи не втрача
своїх прозорих гомінких проекцій.
Стрімкий юнак, легке дитя ерекцій,
хапа за руку втомлене дівча,
і вже вони – аж дня не вистача –
займаються конспектуванням лекцій,
зневаживши вимоги контрацепцій.

8
І лиш зоря над містом пролягла,
юнак змахне краплини із чола
і молодечо усмішкою блисне.
Бо попри те, дала чи не дала,
у щастя людського два рівних є крила:
троянди й виноград – красиве і корисне.

1998
nikitanik: (ілюзія)


Пробач, що я іще жива,
Ще дихаю майданним пилом.
Моя рука, мої слова,
Нажаль, тебе не захистили.

Пробач. Я плачу кожен раз,
Коли несу туди пожертви,
Бо сльози всі - то просто фарс
Для тих, хто відучора мертвий.

Кривавий день. Кривавий сон.
Кривавий героїчний спротив.
І вся країна в унісон
Ридає реквієм скорботи.
21.02.2014

Viktoria Karpinska


https://www.facebook.com/viktoria.karpinska/posts/602569319819850


 Гей, плине кача по Тисині,
Плине кача по Тисині.
Мамко ж моя, не лай мені.
Мамко ж моя, не лай мені.

Гей, залаєш ми в злу годину,
Залаєш ми в злу годину.
Сам не знаю, де погину.
Сам не знаю, де погину.

Гей, погину я в чужім краю,
Погину я в чужім краю.
Хто ж ми буде брати яму?
Хто ж ми буде брати яму?

Гей, виберут ми чужі люде,
Виберут ми чужі люде,
Ци не жаль ти, мамко, буде?
Ци не жаль ти, мамко, буде?

Гей, як би ж мені, синку, не жаль?
Як би ж мені, синку, не жаль?
Ти ж на моїм серцю лежав,
Ти ж на моїм серцю лежав.

Гей, плине кача по Тисині,
Плине кача по Тисині...  
nikitanik: (ілюзія)
Боже, не літості — лютості,
Боже, не ласки, а мсти,
дай розірвати нам пута ці,
ретязі ці рознести.
Дай нам серця неприкаяні,
дай стрепіхатий стогнів,
душ смолоскипи розмаяні
між чужинецьких вогнів.
Пориве, пориве, пориве,
разом пірвемося в лет.
Бач — розсвітається зориво.
Хай і на смерть, а — вперед.
Благословенна хай буде та
куля туга, що разить
плоть, щоб її не марудити
в перечеканні століть.
Боже, розплати шаленої,
Боже, шаленої мсти,
лютості всенаученної
нам на всечас відпусти.

***
літость — жалощі, жаль, співчуття
http://izbornyk.org.ua/samovyd/sam06.htm

«Книга сміху та забуття» (1978). В главі «Літость» проводиться дослідження про емоцію з аналогічною назвою, яку Кундера характеризує як «стан муки, який виникає, коли ми бачимо власне убожество».
nikitanik: (ілюзія)
Originally posted by [livejournal.com profile] ekramarenko at !!!
Originally posted by [livejournal.com profile] maryxmas at на радостях, що нам віддали інтернетік, читала вчора свій жж за 2006 рік.
і знайшла там отакий віршик (а хто авторка, пригадати не можу)

Принеси мені, бабцю, сніп любистку,
завари мені зілля, щоб мити коси.
Полетіли у вирій все феміністки,
а мене полишили голу і босу,

Залишилась корова – треба доїти,
залишились індики – на те, щоб дбати,
До садочка ще не відведені діти,
не зварений борщ, не метена хата,

А вони – помахали крилом різьбленим
З рожевим відтінком по самому краю.
То чому ж ви, сестри, не взяли й мене?

Та тому, що клопоту в тебе багато,
(Корова, індики, борщ, діти і хата),
тому, що думкою ти не крилата,
а якщо й злітаєш – то низько-низько…
Зась, небоже, тобі в феміністки!


звідси
nikitanik: (ілюзія)
Originally posted by [livejournal.com profile] p_dzikovsky at «слова»: добірка віршів Василя Стуса
На Лисій горі догоряє багаття нічне
і листя осіннє на Лисій горі догоряє,
а я вже забув, де та Лиса гора, і не знаю,
чи Лиса гора впізнала б мене.
Середина жовтня, пора надвечір'їв твоїх,
твоїх недовір і невір і осіннього вітру.
І вже половина життя забувається. Гріх
уже забувається. Горе і радість нехитра.
Середина жовтня — пора тонкогорлих розлук,
і я вже не знаю, не знаю, не знаю, не знаю
чи я вже помер, чи живу чи живцем помираю,
бо вже відбриніло, відквітло, відгасло, відграло навкруг.
Коли б ти лиш знала, о як ти ще й досі болиш…
Та досі ще пахнуть тужливі долоні твої,
і губи гіркі, аж солоні, і досі ще пахнуть,
і тінь твоя проліта — схарапудженим птахом,
і глухо, як кров у аортах, надсадно гудуть солов'ї.

Вся добірка...

Підготував Дмитро Левко: http://vk.com/hooots

Спасибі!
nikitanik: (ілюзія)
Originally posted by [livejournal.com profile] emarinicheva at Оксана Забужко - Наталья Горбаневская. Иван Малкович - Татьяна Савченко.
Очень рада видеть на украинском портале переводы, в частности, Натальи Горбаневской ("Русский мотив" Оксаны Забужко) и Тани Савченко ( "С ангелом на плече" Ивана Малковича): http://alarum.16mb.com/2013/08/ukrayintsi-rosijs-koyu-br-poety-perekladachi-perebizhchy-ky/
Размещала их раньше в своём журнале. Напомню ещё раз:

Оксана ЗАБУЖКО
РОСІЙСЬКИЙ МОТИВ

…Що падав дощ, і що старечий голос —
уже не чоловічий, не жіночий,
а тільки злий і сповнений розпуки —
кричав із саду в перекрив гармошці
з однаким синкопічним перебором
(так мореві кричать поверх прибою,
щоб не здуріти!) — все про те, що “много”,
і знову — “много, много, много раз”…

Read more... )

nikitanik: (ілюзія)
Originally posted by [livejournal.com profile] jerzykonopie at Чого являєшся мені у сні?
Чого являєшся мені у сні?

Хтось кохає вас, когось кохаєте ви... Хтось до вас приходить у снах, до когось і ви являєтесь в сни. Я це точно знаю!

[вул. Жилянська, 74]

Чого являєшся мені у сні?


Чого являєшся мені у сні?


Чого являєшся мені у сні? (підпис)

Є
Побачив у strongowski
nikitanik: (ілюзія)
Originally posted by [livejournal.com profile] rich_ka at Бувай здоров, коханий мій
Роздуми про фольклор український часів другої світової.
А де ж той фольклор, шановні друзі і подруги? Знаєте ви щось народне про боротьбу з фашизмом? Чули? Співали? Може, в книжці читали?
Я! Я! Я читала!
Я сьогодні в ЖЖ читала, що буде 21\22 червня така зустріч в нашім краї, зі співанням воєнних пісень і спогадами про початок війни.  І задумалась, загалом, я сьогодні цілий день думаю, бо мене горло болить, і більше ні на що не здатна. Так от, думаю, а що ж вони співатимуть? Ночь коротка? Чи тьомная ночь? А чом же наш народ нічого не склав про цю подію трагічну? Про війну народну священну?
І в мене є кілька версій.
Але в мене є ще і пам"ять.
І пам"ять моя видає мені шедевр: "налетіли чорні круки стали ягоду клювать, налетіли поліцаї, стали дівчину в"язать". От тільки беруть мене сумніви щодо народності. Ви скажіть чесно, ви такий текст співати будете? І де, на свадьбі  чи на випроваженії?
Ну і я про це ж подумала.
І тут згадала ще один текст. І засоромилась. Бо цей текст можна співати, ну не на свадьбі, але в дружньому колі точно можна.
Я цей текст з партизанських мемуарів пам"ятаю, з тих, що в "лєсах под Ровно"   стрибали "в лєгенду". І ,здається мені, Оксана Іваненко її згадувала. Така сумна пісня, дівчину везуть в Німеччину, а вона співає: "Бувай здоров, коханий мій, пора мені в дорогу, розвіється китиця мрій без тебе молодого".
Гарний текст, а мелодії я не знаю, тому полізла в інтернет, думаю, може хто наспівав.
Так і є,  текст без мелодії, рубрика "повстанські пісні".
http://nashe.com.ua/song/17013
"Автори пісні невідомі. З великим почуттям пісню співали повстанки у кременецькій тюрмі. Співаючи цю пісню, вони подумки звертались до свого минулого, до коханих, а хто не мав ще коханого, то звертались до вимріяного, передбачаючи, що може ніколи такого не будуть мати, бо йдуть на жорстоку каторгу. Життя їх гнало ворожою волею на Колиму, Воркуту, звідкіля рідко хто повертався. Тих, хто вижив, відбув строк, додому не відпускали. Вони "вільними" продовжували виконувати каторжні роботи."
Ну і сам текст:


Бувай здоров, коханий мій,
Бо я іду в дорогу.
Розвіється китиця мрій
Без тебе дорогого.

Надія, мов вишневий квіт,
Розвіється вітрами,
А я піду в далекий світ
Незнаними шляхами.

В повітрі котяться дими,
Машина вже готова.
Приїдь, коханий, пригорни
І поцілуй без слова.

Бо, певне, я не повернусь...
Ти не вдавайся в тугу.
Бувай здоров, коханий мій...
...Ти, може, знайдеш другу.

Дзвіночок дзвонить дзень-дзень,
Машина вже готова,
Не вчую більш твоїх пісень,
Не вчую ані слова.

Але мені здається, що не все тут просто. Куди везуть ту дівчину? Якщо на Колиму, то як вона з коханим може попрощатись? Хто що  знає про цю пісню? Знайшла ще таке посилання:http://proridne.com/pisni/%D0%91%D0%A3%D0%92%D0%90%D0%99%20%D0%97%D0%94%D0%9E%D0%A0%D0%9E%D0%92,%20%D0%9A%D0%9E%D0%A5%D0%90%D0%9D%D0%98%D0%99%20%D0%9C%D0%86%D0%99.html Запис. В Зілінський в м. Чортків, Тернопільської обл., 1948. Мелодію розшифрував Л. Ященко. (Пісня була поширена під час масового вивозу молоді до Німеччини в 1941-42 рр.).
Хто мене просвітить? Хто з вас знає про цю пісню? Вона не у Чорткові написана,  авторка  тексту  з цього боку Збруча росла, так мені видається.
nikitanik: (ілюзія)
В інтернеті викладено цей переклад з помилкою. А саме: останній рядок шостої (VI) глави в Бодлера звучить так: — Tel est du globe entier l'éternel bulletin. Очевидно, що правильний переклад має бути таким: От світу нашого довічний бюлетень! (В інтернеті скрізь викладено цей рядок з помилкою: Од світу нашого довічний бюлетень! - що взагалі позбавлає цей рядок будь-якого сенсу)

I
Дитя, закохане у мапи та естампи,
Вбирає світотвір очима ранніх літ!
Такий широкий світ в вечірнім світлі лампи,
I в згадках молодих такий маленький світ!

От вирушаєм ми. В томліннях і тривогах
Горять у нас серця... Бажання, гіркість, гнів,-
I ми колишемо у ритмі хвиль розлогих
Безмежність наших дум на тісноті морів

Той, утікаючи з безславної вітчизни,
А той одкинутий вітчизною - пливуть...
А третій, щоб забуть жіночих уст трутизну,
Від чар Цірцеїних рушає в дальню путь.

Він звіром стати мав. I от утік з неволі
На світло і простiр, під інший небозвід.
Хай сонце припіка, мороз обличчя коле,
Із губ стираючи гидких цілунків слід...

Та справжні мандрівці - то ті, що від'їжджають
Без цілі і мети... Серця легкі, як дим,
Вони призначення і долі не втікають
I мають на устах завжди одно: "Пливім!"

Бажання в них і сни як хмарок переливи,
Мов новобранець той, що догляда гармат,
Про втіхи снять вони, незнані і мінливі,
Що навіть імені у мові їм нема.

VI

Та й не забудемо ще речі головної!..
Ми, й не шукаючи, скрізь бачили одне -
На кожному щаблі драбини життьової -
Гріха безсмертного видовище нудне.

Ми жінку бачили: невільниця одвіку,
Самозакохана, несита і дурна...
Мужчину бачили: пожадливий і дикий,
Служник невільниці, загиджений до дна

Скрізь у пошані кат, а праведника гнано,
На святі - бeшкети і крові п'яний клич
Скрізь панування яд знесилює тирана,
А люд боготворить його пастуший бич

Релігій без кінця. Зарозумілі й ниці
Розташуватися хотять у небесах,
I святість на гвіздках, у вбогій власяниці,
Розкошів зазнає - немов у подушках.

Людина, як раніш, од власних сил п'яніє;
Нестримна, як була у давню давнину
Грозиться богові в зухвалій агонiї:
"Тебе, владико мій, мій образе, клену!"

Найбільші ж мудреці із людської отари
Втікають, щоб себе п'янити день у день
I в опії знайти безмежні, райські чари,-
От світу нашого довічний бюлетень!

VIII

Смерть... давній капітан. Пора! Напнім вітрило
Цей край докучив нам. О смерте! смерте! в путь
Довкола - океан, і небо як чорнило,
I лиш в серцях у нас твої огні цвітуть.

Пролий отруту нам, в ній радість нам світає.
Наш мозок спалено, жадоба серце рве -
Пірнуть в бездонний глиб (пекельних мук чи раю?),
У глиб НЕЗНАНОГО, щоб віднайти НОВЕ.


переклад тих самих рядків Цвєтаєвою )
nikitanik: (ілюзія)
У всьому світі культурну діяльність фінансує або держава, або приватні фонди...

http://litakcent.com/2013/04/17/hto-platyt-nashym-pysmennykam/

побачив у zzzulfiya
nikitanik: (ілюзія)
Originally posted by [livejournal.com profile] jim_markoffkin at Котику сіренький... Как классно)
Оригинал взят у [livejournal.com profile] malyj_gorgan в Котику сіренький: одна з кращих українських пісень ever
Принаймні, якщо брати дев'яності, то це точно одна з найкращих пісень, заспіваних по-українськи... І майже ніхто її не знає! Вона з тої ж таємничої касети, що й пісня про телефонну буду, тому і якість запису так собі, і знаю я знаю лише, що слова Романа Скиби, а хто автор музики і виконавці - ?... Я таки надіюся, що хтось це знає і напише мені.


Фон, як завжди, малюнок Юлі Косівчук, слова про котика -- під катом:
Хай чекають снігу (Котику сіренький) ... )

http://emarinicheva.livejournal.com/253948.html
nikitanik: (ілюзія)
З днем народження, пані Ліно!
***
Страшні слова, коли вони мовчать,

коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучивсь, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія - це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.

***

До речі: післязавтра ( 21 березня) - Всесвітній день поезії.
Рішення ЮНЕСКО про встановлення Всесвітнього дня поезії було прийнято в зв'язку з тим, що поезія може допомогти людині розгадати найскладніші питання, вона формує громадську думку і насамперед передає внутрішні переживання як самого автора, так і читачів.
Поезія була і залишається найважливішою частиною сучасного мистецтва. Тому людство повинно навчитися цінувати поетичні рядки і знаходити в них справжнє багатство.
Йосип Бродський сказав про поезію, що це не просто "кращі слова у кращому порядку". Поезія - це вища форма існування мови.

А ми могли б відзначити День поезії, просто згадуючи свої улюблені вірші...
nikitanik: (ілюзія)
Originally posted by [livejournal.com profile] emarinicheva at Катерина Бабкина - Наталья Горбаневская: "Ось вона сидить i каже собi сама..."
ИЗ  ФРЕНДЛЕНТЫ

Катя Бабкiна:
Ось вона сидить і каже собі сама:
дев’яносто днів смоктала мене зима,
випивала, їла.
Я зробилася зморщена, буцімто у мені
розчинилися всі ці безплідні порожні дні,
зморщена і біла.
І тепер усе, що не вибір, не слід, не знак,
не займає мене, не впливає тепер ніяк –
непотрібне, різне.
От наприклад – це ж десь є вітер, вода, блакить,
але все, що боліло, забулося, не болить –
лиш на мізки тисне.
Ось вона встає, сміється і каже – запав живіт.
дев’яносто років мене поїдав цей світ,
а тепер не хоче.
Я себе почуваю, мабуть, на дев’ятсот.
Я забула зовсім, як це, коли рот-в-рот
чи хоч очі-в-очі.
Був у мене колись, каже, той, що ж мене одну
залишив плисти в ці хвороби і сивину,
в самоту на виріст.
Але точно знаю: він там облаштовує світлий дім,
і такий вже забутий, але вірний, чекає в нім,
щоб я тут скінчилась.

І тоді в темне дзеркало дивиться крадькома,
чи її ще багато лишилось. І далі сидить сама.


Перевод с украинского Натальи Горбаневской:
Вот сидит она, говорит с собою сама:
девяносто дней сжирала меня зима,
выпивала, ела.
Я пошла морщинами, будто в моем лице
все пустые бесплодные дни — при своем конце,
в сморщенном, белом.

И отныне всё, что не выбор, не след, не знак,
не волнует меня, не влияет уже никак —
ни к чему и ненужно.
Ну к примеру — тут ветер, вода, синева,
но забылась боль и больше не сводит с ума,
лишь в виске недужно.

Вот встает и, смеясь, говорит: живот запал,
девяносто лет меня этот мир поедал,
а теперь не хочет.
Я себя ощущаю, пожалуй, на девятьсот.
Я забыла совсем: это как же рот-в-рот
или хоть очи-в-очи.

Был когда-то такой — говорит, — что меня одну
отпустил плестись в болезни и седину,
в одинокость на вырост.
Но я знаю: он строит облачный светлый дом,
и, забытый, но верный, дожидается в нем,
чтоб я с миром простилась.

И глядится в зеркальную раму ночного окна,
чтó еще от нее осталось. И дальше сидит одна.


отсюда:http://ng68.livejournal.com/1750796.html
nikitanik: (ілюзія)
Тут зібрані вірші, які друзі згадували і цитували 6-7 січня 2013 р. (відмічаючи 75-річчя поета). Я тільки впорядкував їх по хронології (по збірках). А p_dzikovsky опублікував цю добірку на сервері «Віртуальна Русь» http://ruthenia.info/slova/5394.htm
stus

http://nykyta.wordpress.com/%D0%B2%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C-%D1%81%D1%82%D1%83%D1%81/
nikitanik: (Default)
Як краще всього вшанувати поета? Ну звичайно, читаючи його вірші!
Вчора (до 75-річчя Василя Стуса) друзі згадували деякі його вірші. 

nazavzhdy - "Ще вруняться горді Славутові кручі"
lena_ua_mk - "В хаосі зглиблених світів"
[livejournal.com profile] konung_ogin- "Як добре те, що смерті не боюсь я"
(Ці вірші можна прочитати під катом)

Друзі, а чи є у вас такий вірш Василя Стуса, який ви виділяєте поміж іншими? 
Якщо так - прошу, назвіть його!



Read more... )

nikitanik: (Default)
Мені зоря сіяла нині вранці,
устромлена в вікно. І благодать —
така ясна лягла мені на душу
сумирену, що я збагнув блаженно:
ота зоря — то тільки скалок болю,
що вічністю протятий, мов огнем.
Ота зоря — вістунка твого шляху,
хреста і долі — ніби вічна мати,
вивищена до неба (від землі
на відстань справедливості), прощає
тобі хвилину розпачу, дає
наснагу віри, що далекий всесвіт
почув твій тьмяний клич, але озвався
прихованим бажанням співчуття
та іскрою високої незгоди:
бо жити — то не є долання меж,
а навикання і самособою-
наповнення.
Лиш мати — вміє жити,
аби світитися, немов зоря.
18 січня 1972 р.

(Тобто слід усвідомити, що вірш написано на  шостий день після першого арешту, у камері слідчого ізолятора КГБ. 
А також пам"ятаймо, що 18 січня - це "Голодна кутя" або другий Свят-Вечір напередодні Водохрещів).

nikitanik: (ілюзія)
Різдвяна тиша повагом зійшла
На місто пообіднє присмеркове.
На білий іній, на вбрання святкове
Заноситься рідка холодна мла.

Мов більма з помережаного скла,
Вітрини дивляться в лице зимове,
І з гомоном розтріпаної мови
Чужа веселість мимо нас пройшла.

Та багатьом уже немає свята.
Колись весела і червона дата
Як чорна цифірь нині промайне —

І лиш нудьгу всередині сколише,
І скаже місяцеві стріть мене
Примарою холодного безгрішшя.

29.01.1932

Побачив gorlohvat
http://gorlohvat.livejournal.com/294470.html
nikitanik: (ілюзія)

М’яко вистелив іній
український обік,
тільки довшають тіні
і коротшає вік.
Ночі врвала Варвара,
сонце йде за Різдвом,
і чигає покара
за сусіднім горбом.
На Водохреща маєм
Об, Іртиш, Єнісей,
а в очах не світає,
тьма не йде із очей.
Пси, наглядачів крики
і заліззя тобі ж.
Пригравайте ж, музики,
за колимський рубіж!

http://vasylstus.com/poetry-poem5.php?t=5&p=80




Profile

nikitanik: (Default)
nikitanik

October 2015

S M T W T F S
    123
45678910
11121314151617
181920212223 24
25262728293031

Syndicate

RSS Atom

Most Popular Tags

Page Summary

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Oct. 19th, 2017 05:14 am
Powered by Dreamwidth Studios