nikitanik: (ілюзія)
Боже, не літості — лютості,
Боже, не ласки, а мсти,
дай розірвати нам пута ці,
ретязі ці рознести.
Дай нам серця неприкаяні,
дай стрепіхатий стогнів,
душ смолоскипи розмаяні
між чужинецьких вогнів.
Пориве, пориве, пориве,
разом пірвемося в лет.
Бач — розсвітається зориво.
Хай і на смерть, а — вперед.
Благословенна хай буде та
куля туга, що разить
плоть, щоб її не марудити
в перечеканні століть.
Боже, розплати шаленої,
Боже, шаленої мсти,
лютості всенаученної
нам на всечас відпусти.

***
літость — жалощі, жаль, співчуття
http://izbornyk.org.ua/samovyd/sam06.htm

«Книга сміху та забуття» (1978). В главі «Літость» проводиться дослідження про емоцію з аналогічною назвою, яку Кундера характеризує як «стан муки, який виникає, коли ми бачимо власне убожество».
nikitanik: (свічка)
Довкола мене - цвинтар душ
на білім цвинтарі народу.
Пливу в сльозах. Шукаю броду.
Над вишнями літає хрущ.
Весна. І сонце. І зело.
Стоять сади, немов кульбаби.
Спізнілі зорі, наче краби,
вп'ялися в небо. Творять тло.
Свіча горить. Горить свіча,
а спробуй - віднайди людину,
обжив, самотній, домовину.
Блукають тіні з-за плеча.
Безмовні тіні. На лиці
лиш очі і уста безгубі
шепочуть: ми підданці згуби
і мерзнуть сльози на щоці...



* * *
Довкола мене - цвинтар душ
на білім цвинтарі народу.
Пливу в сльозах. Шукаю броду.
Над вишнями літає хрущ.
Весна. І сонце. І зело.
Стоять сади, немов кульбаби.
Спізнілі зорі, наче краби,
вп'ялися в небо. Творять тло.
Свіча горить. Горить свіча,
а спробуй - віднайди людину,
обжив, самотній, домовину.
Блукають тіні з-за плеча.
Безмовні тіні. На лиці
лиш очі і уста безгубі
шепочуть: ми підданці згуби
і мерзнуть сльози на щоці.
Ми розминулися з життям.
Не тим, напевно, брались шляхом,
заприязнилися із жахом
під буряних віків виттям.


1976

nikitanik: (ілюзія)
Сьогодні - день осіннього рівнодення (у 2013 році це 22 вересня)
Це день астрономічного початку осені. 22 вересня Сонце сходить точно в точці сходу і заходить точно в точці заходу. У цей день воно знаходиться під і над горизонтом однаковий час (тобто день дорівнює ночі).

Райнер Марія Рільке. "Осінній день" (Переклав Василь Стус)

Вже збігло літо. Господи, твори:
тепер затінюй соняшний годинник
і на долини напусти вітри.

Ще подаруй для літа кілька днів,
нехай останній плід іще дозріє
і виповниться соком. Заяріє
останнім хмелем в ярому вині.

Та вже бездомний хати не зведе,
самотній — весь свій вік самотнім буде,
безсонний — слатиме листи між люди
і неспокійно сновигати десь
алеями, де шерех листя всюди.


А в Японії цей день - національне свято, поминальний день. Святкування Дня осіннього рівнодення було затверджено 1948 року Законом про національні свята Японії. Згідно з цим Законом, мета Дня полягає у «вшановуванні пращурів та збереженні пам'яті про померлих».
nikitanik: (ілюзія)
Коли Холодний свині пас
і пах від смороду і поту,
цей поетичний ловелас
вкраїнську оббрехав Голготу.
Сміявся з мук (прокрустів глузд?).
Хто глузував з святого німбу,
коли провадили на дибу,
на смертний німб позводив кпини.
Він в геніальності загруз,
топився в крові України,
а світ не той і ти не той,
блукає українська муза,
зубило взявши й долото,
політкатівнями Союзу.
її покажуть з-під поли,
а заховають аж за ґрати.
Вона вже звична до хули,
прокльони в узголів'я брати.
***
Найгеніальніший хробак
(обпатрані лопочуть крила?).
Ім'я поета — боротьба,
ім'я поета — Україна.
Поетів доля — то ганьба
до скону літ, до крику крові,
але імення "боротьба"
і досі личить козакові.
Дорогу криком докричу,
оббризкаю своєю кров'ю,
своєю дикою любов'ю
свій крик останній оплачу
nikitanik: (ілюзія)
Originally posted by [livejournal.com profile] p_dzikovsky at «слова»: добірка віршів Василя Стуса
На Лисій горі догоряє багаття нічне
і листя осіннє на Лисій горі догоряє,
а я вже забув, де та Лиса гора, і не знаю,
чи Лиса гора впізнала б мене.
Середина жовтня, пора надвечір'їв твоїх,
твоїх недовір і невір і осіннього вітру.
І вже половина життя забувається. Гріх
уже забувається. Горе і радість нехитра.
Середина жовтня — пора тонкогорлих розлук,
і я вже не знаю, не знаю, не знаю, не знаю
чи я вже помер, чи живу чи живцем помираю,
бо вже відбриніло, відквітло, відгасло, відграло навкруг.
Коли б ти лиш знала, о як ти ще й досі болиш…
Та досі ще пахнуть тужливі долоні твої,
і губи гіркі, аж солоні, і досі ще пахнуть,
і тінь твоя проліта — схарапудженим птахом,
і глухо, як кров у аортах, надсадно гудуть солов'ї.

Вся добірка...

Підготував Дмитро Левко: http://vk.com/hooots

Спасибі!
nikitanik: (ілюзія)
http://www.angelfire.com/tn/tysovska/stus.html

А сайт madslinger, де було найбільш повне зібрання творів Стуса, наказав довго жити. Власне, цього варто було чекати!
Де тепер шукати твори Стуса?
nikitanik: (ілюзія)

Якби мене запитали, що означає бути свобідним, я би не відповів одразу, хоча вважаю себе вільною людиною. Але ж не почуваюся захищеним. Бо живу в країні, де завтра мене можуть заарештувати. Або влаштувати мені дорожньо-транспортну пригоду, буцімто випадкову. Раптом хтось на високих щаблях влади подумає, що нижчепідписаний заважає владі, що він говорить дурниці, що псує людей? Раптом хтось вирішить, що варто такої людини позбутися? Бути вільним і наражатися через те на небезпеку — доказ того, що живеш у країні, яка не є вільною.

Справжні велети духу спроможні бути вільними і в невільній державі. Василь Стус навіть за ґратами лишався вільною людиною, саме тому його смерть у неволі перетворилася на безсмертне утвердження справжньої свободи. Власне, наявність таких людей дозволяла вважати наш народ волелюбним. Але брак таких людей не давав змоги цілому народові стати вільним. Ми справедливо пишаємося часами козацької держави, але надто ідеалізуємо той період, який не був аж таким беззастережно світлим. Невільники-кріпаки ставали вільними козаками, тікаючи до свободи. Але вони її не втримали.

Ми час від часу отримували можливість ствердити свою незалежність, але завше цю можливість марнували. Напевно, не варто виправдовувати хиби тільки зовнішніми чинниками та несприятливими обставинами. Якби весь народ був справді волелюбним, то чому він не підтримав вільного духом Івана Мазепу? Хіба в Україні на кожного Мазепу не знаходився свій Кочубей?

http://1-12.org.ua/2013/02/16/1537

Побачив у evgeniy625

nikitanik: (ілюзія)
Originally posted by [livejournal.com profile] lonckoho at Поет живий, поки його читають, — тому й не помирає швидше всього…

Другі Стусівські читання «Зимові дерева», що відбулися 3 лютого у Національному музеї-меморіалі жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького», ознайомили присутніх із непублікованим досі інтерв’ю Ірини Калинець, котре увійде до майбутньої книжки із презентованого 8-томника її вибраних праць.


Готуючись до Других Стусівських читань, присвячених світлій пам’яті Ірини Калинець, яка була не тільки ініціаторкою створення, а й до останніх днів життя головою наглядової ради Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького», її чоловік — лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка поет Ігор Калинець знайшов у домашньому архіві нерозпечатаний конверт. Це був лист до Ірини Калинець від дисидента й правозахисника Василя Овсієнка із текстом інтерв’ю, що його Ірина Онуфрівна дала йому 2009 року для віртуального музею «шістдесятництва». Загублений серед паперів лист із текстом інтерв’ю, що потребував виправлень та уточнень, пролежав нерозкритим до нині і щойно в неділю відбулося його оприлюднення, яке стало своєрідним післясловом Ірини Калинець до фільму «Дисиденти», фрагментами з котрого й розпочався вечір пам’яті про двох поетів однієї естетичної орбіти, поєднаних спільною долею політв’язнів радянських концтаборів.


Ігор Калинець на Стусівських читаннях


Read the rest of this entry »

Оригінал публікації на сайті музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького»
nikitanik: (ілюзія)
Тут зібрані вірші, які друзі згадували і цитували 6-7 січня 2013 р. (відмічаючи 75-річчя поета). Я тільки впорядкував їх по хронології (по збірках). А p_dzikovsky опублікував цю добірку на сервері «Віртуальна Русь» http://ruthenia.info/slova/5394.htm
stus

http://nykyta.wordpress.com/%D0%B2%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C-%D1%81%D1%82%D1%83%D1%81/
nikitanik: (свічка)
Те, що розповідає М. Горинь, відрізняється від версії, яку часто розповідає В. Овсієнко. Розповідь Василя Овсієнка (що покарання було призначене після зауваження наглядача про форму заправки постелі й брехливий рапорт, що Стус нібито вступив у суперечку) стосується подій 27 серпня 1985 року. Михайло Горинь розповідає про 1 вересня. Судячи з цього, можна думати, що причиною останнього покарання Стуса став саме той випадок, про який розповідає М. Горинь. Хоча, можливо, карцер призначили “за сукупністю” цих двох епізодів.

Михайло Горинь: “Ми пішли на прогулянку 1 вересня 1985 року. Четверо нас було. І наглядач говорить: “Раздєвайтєсь догола”. В коридорі, коридор метр вісімдесят шириною. Роздягнулися. Першим іде Василь Стус, він енергійний хлопчина і високий… Роздягнулися. – “Присядьте!”. Присіли. То вже напруження певне. – “Раздвіньтє ягодіци!” Боже мій, як сказав… Як скочив Василь – а він високий, – як скочив: “Фашисти, як ви смієте зневажати українських політв’язнів!” І наглядач – до Далматова, начальника концтабору. Ми вже на прогулянку не пішли. Він дав 15 діб карцеру за ту поведінку. Катастрофа! Раз на два дні годують… Там, правда, годували жахливо: ми мали 1980 кілокалорій, ми мали 400 грам хліба – і то високорослі люди. 47-48 кілограмів, худющі… Стус тільки звернувся на четвертий* день карцеру. Там був такий Тарту, естонець, робив у нічну зміну**. І Василь сказав: “Старшой, дай валідолу, серце болить”. І старшой у відповідь: “Нічєго нє дам!” Через кілька годин Стус помер”.

——-

* Мабуть, Михайло Горинь помиляється, маючи на увазі “на третій день”: Василь Стус помер уночі з 3-го на 4-те вересня.

** М. Горинь має на увазі, що Енн Тарту чув прохання Василя Стуса до наглядача про валідол.

Джерело - блог Кирила Булкіна
http://kbulkin.wordpress.com/2008/12/04/mykhaylo-horyn-about-last-days-stus/

nikitanik: (Default)
Як краще всього вшанувати поета? Ну звичайно, читаючи його вірші!
Вчора (до 75-річчя Василя Стуса) друзі згадували деякі його вірші. 

nazavzhdy - "Ще вруняться горді Славутові кручі"
lena_ua_mk - "В хаосі зглиблених світів"
[livejournal.com profile] konung_ogin- "Як добре те, що смерті не боюсь я"
(Ці вірші можна прочитати під катом)

Друзі, а чи є у вас такий вірш Василя Стуса, який ви виділяєте поміж іншими? 
Якщо так - прошу, назвіть його!



Read more... )

nikitanik: (Default)
Мені зоря сіяла нині вранці,
устромлена в вікно. І благодать —
така ясна лягла мені на душу
сумирену, що я збагнув блаженно:
ота зоря — то тільки скалок болю,
що вічністю протятий, мов огнем.
Ота зоря — вістунка твого шляху,
хреста і долі — ніби вічна мати,
вивищена до неба (від землі
на відстань справедливості), прощає
тобі хвилину розпачу, дає
наснагу віри, що далекий всесвіт
почув твій тьмяний клич, але озвався
прихованим бажанням співчуття
та іскрою високої незгоди:
бо жити — то не є долання меж,
а навикання і самособою-
наповнення.
Лиш мати — вміє жити,
аби світитися, немов зоря.
18 січня 1972 р.

(Тобто слід усвідомити, що вірш написано на  шостий день після першого арешту, у камері слідчого ізолятора КГБ. 
А також пам"ятаймо, що 18 січня - це "Голодна кутя" або другий Свят-Вечір напередодні Водохрещів).

nikitanik: (Default)
(Василь Стус тоді даремно чекав відповіді - нічого йому Малишко не відповів.
Минуло 50 років - але відповіді й досі нема!
"Брому мені, брому!" (с)) 

Дорогий Андріє Самійловичу!

Звертаюсь до Вас за порадою. І прошу — коли Ви в змозі це зробити — зарадьте, будь ласка. Інколи, зосереджуючись на однотонних враженнях від навколишнього, шукаючи кінцевих результатів дуже стрімкого процесу денаціоналізації значної частини українців, відчуваєш, що це — божевілля, що це — трагедія, якої лише інколи не почуваєш в силу притаманної нам (як національної риси) байдужості і, може, трохи релігійної віри в те, що все йде на краще. І тоді згадуєш одного поета, здається, Расула Гамзатова, котрий в рамках ортодоксальних все ж прохопився зі своїм затаєним: коли його мова зникне завтра, він волів би померти сьогодні.

Я колись звертався до Вас за порадою. Але тоді були вірші. Зарадьте, будь ласка, зараз.

Ще студентом Донецького педінституту я пам'ятаю, як був вражений виступом Миколи Тарновського, який щойно був повернувся на Україну, враження од якої були захлинені радістю зустрічі з рідною землею.

Я радів за нього, радів за землю і, грішний, одночасно думав про те, що Донбас — то не така вже і Україна, і Україна — то не така вже й Україна...

Донецьк — місто чисто російське (чи майже чисто російське), я взяв призначення на роботу в глибинну Україну — на Кіровоградщину, хоч і відчував, що це — моя безсилість, що це — утеча. А втеча — не вихід. Це ганьба...

Зараз я читаю рідну мову в Горлівці, в російській, звичайно, школі. В Горлівці є кілька (2-3) українських шкіл, яким животіти зовсім недовго. В Донецьку таких немає, здається. Отож, картина дуже сумна.

У нас немає майбутнього. Коріння нації — тільки в селі, а "хуторянським" народом ми довго не проживем, пам'ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації.

На Донбасі (та й чи тільки!) читати українську мову в російській школі — одне недоумство. Треба мати якісь моральні травми, щоб це робити.

Одна усна заява батьків — і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків. Хіба це не гопашний театр — з горілкою і шароварами? Обов'язково — німецьку, французьку, англійську мови, крім рідної.

Коли є цей закон, є право, то чого ждати? Чому немає масовості, чому немає максимального запровадження цього закону в життя, чому ми нечесно граємо — проти самих себе?

Ганьба! Я волів би, щоб цей закон пішов у життя, тоді багато хто зміг би переконатись ще дужче, як розквітла наша культура, соціалістична за змістом, національна за формою.

Іноді видає, що діячі нашої культури роблять даремну справу. Вони співають, коли дерево, на якому вони сидять, ритмічно здригається од сокири... Як можна зрозуміти їх спокій? Як можна зрозуміти слабосилі зітхання, кволі піклування про долю хутора Надії, слабенькі нарікання, коли мусить бути гнів, і гнів, і гнів!?

Ми перед роком, який відомий для України прізвищем Валуєва. Вловлюється страшна діалектика. І реакція подібна. Тоді були метелики, каганцювання "основ'ян" чи "громадян", а тепер — тільки спів і гробове мовчання. Міцкевич казав, що Україна — край співців. Чи не діждем ми того, що співці стануть Україною?

Коли хвиля русифікації — це об'єктивний процес і потрібний для майбутнього (історично справедливий), то чом нашим діячам культури і не служити прогресові ? Чому б тоді не "перекваліфікуватись", щоб не пхати палиць в колеса того воза, який котиться по трупах таких дон-кіхотів, як козацькі літописці, і Капніст, і братчики, і Тарас, і "громадяни", і Драгоманов, і Франко і т. ін. і т. п.

Як можна далі ждати? Як можна з усім цим миритись? Зовсім не важко знайти факти найгрубішого шовінізму, найбезсоромнішого національного приниження, проти чого достатньо зброї в ленінському національному арсеналі. Чому ж ми такі байдужі, звідки у нас стільки покори перед долею як фатумом?

Я вважаю, що доля Донбасу — це майбутня доля України, коли будуть одні солов'їні співи.

Як же можна миритись з тим особливим інтернаціоналізмом, який може призвести до згуби цілої духовної одиниці людства? Адже ми не пруси, не полаби, адже нас — за 40 мільйонів.

В факті такої денаціоналізації народу багато вини традиційної, давньої, багато тут завинили минулі покоління, але це лишень пояснення і пояснення часткове. А пояснення — то ж не вихід, воно нічого не змінює. "Від сорому, який нащадків пізніх палитиме, заснути я не можу" 1 , — писав великий наш поет. А ми нині маємо (та й не тільки нині), що українське стає часом синонімом відсталого, неглибокого, примітивного навіть. І тут, я гадаю, є деяка рація. Я чомусь вірю людям, і через це мені важко навіть подумати, що, може, і не всі діячі нашої культури могли б підписатися під словами Расула Гамзатова.

Я не можу повірити, що серед них може існувати думка, що на їх вік стане, а по тому — то хоч потоп.

Я знаю, що заради щастя рідного народу я міг би всім пожертвувати, я знаю, що тут я вихований рідним духовним хлібом — "Жагою" Рильського, Вашим віршем "Батьківщино моя", тож скажіть, поете, що робити.

Прошу — зрозумійте мене як слід. Я хочу тільки добра, чесного добра, а асиміляторство — хіба це чесна штука? Зрозумійте мене в моєму горі, бо я чую прокляття віків, чую, бездіяльний, свій гріх перед землею, перед народом, перед історією. Перед людьми, що своєю кров'ю кропили нашу землю. Довгий мартиролог борців за національну справедливість лишає нам історія, а ми навіть на гнів праведний не можемо здобутись.

Скільки їх загинуло в 30-і роки, а ми, їх нащадки, ллємо пізні сльози співчуття і уже марно обурюємось. І сидимо, склавши руки. Чи не нагадуємо ми, їх нащадки, патріотичного Івана-молодця з сатири В. Самійленка? Я читав вірш Д. Павличка "Ти зрікся мови рідної". Це ж тужіння Метлинського! Це ж тільки плач і нічого більше.

Даремно сумувати в горі, здаються божевільними радіння, коли над головою навис меч. В історії, кажуть, є сили об'єктивно-суб'єктивного порядку. Краще б ми вірили тільки в суб'єктивні сили, навіть в волюнтаризм. Тоді б хоч робота заглушила наш стид, нашу ганьбу вікову.

Я чув таку думку, що десять-двадцять Довженків могли б багато чого зробити. Але звідки ж бути цим Довженкам зараз, в цьому спокійному болоті, яким видає мені часом духовна Україна? Адже він знявся на повені 20-х років, на масовості соціальних і національних змагань широкого загалу, а тепер повені ж нема... Ріка, сказати б, висихає. Індія звільнилася на гандизмові, який став масовим. Це диво — для нас. А наш Сковорода — теж трохи "гандист", а наш Сковорода відбив геніально душу нації, зрефлексованої мораллю, фанатичною вірою і прагненням абсолютної загальнолюдської справедливості, кришталевої Правди. Я не вірю чомусь, що український варіант гандизму, як духовної сутності, міг би стати серйозним суперником тій національній несправедливості, результати якої стають перед нас смертним вироком.

Я не боюсь, що мене деякі судді можуть звинуватити в націоналізмі — уже хоча б тому, що совість мене може гризти тільки за те, що ніколи, мабуть, по силі не дорівняю шовінізмові отих суддів.

Я дуже не хотів би, щоб такі ось адресати могли Вам зашкодити. Я потерпаю за це, але невідомість гнітить мене. Зрозумійте мене, будь ласка. Написав я Вам листа тільки тоді, коли вирішив, коли зрозумів — не можу не написати — до культурного діяча. Не гнівіться, що Вам адресую свій перший зойк.

Вибачайте, Андрію Самійловичу, що свій біль я вирішив виплескати на папір. Коли є змога — дайте, прошу, хоч яку-небудь відповідь. І знову — Павличко:

Не бійсь нічого, доки я з тобою,

Іди і правду людям говори!

Не жди ніколи слушної пори

Твоє мовчання може стать ганьбою!

Це — до пояснення мого листа. Хотів би мати ці рядки своїм credo .

Бажаючий Вам здоров'я і успіхів

з привітом

Василь СТУС.

12.ХІІ.62 р.

Р. S . Ви колись дали мені путівку в літературу. Я досі боюсь "підвести" Вас. Два роки не друкувався ніде. Заперечувала і "Літературна Україна", і "Дніпро", і "Жовтень", і "Прапор". Сього року проріс колоском серед літературних сходів у альманасі "Донбасс". Дещо друкує обласна газета.

Я дуже не хотів би підвести Вас, дорогий поете.

http://www.madslinger.com/stus/publitsystyka/

nikitanik: (ілюзія)
Контекст:

"Життя іде дуже помалу. Якщо колись і був будь-який пульс, то зараз нема і цього. Так — перебиваєш годину за годиною і, коли вбив, то починаєш радіти. Злиденні роки! Злиденні заняття. Твої поради до моїх планів майже такі, як і мої наміри. Та справа в тім, що багато з намірів з кожним днем гублять ґрунт, і це примушує мене лавірувати, щоб при цих дуже швидких змінах, од мене незалежних, зберегти рівновагу і уявний спокій. Надіслав свої вірші у “Дніпро“, але, видає мені, з цього мало що вийде, бо “Дніпро“ — це не Малишко (всілякий суб’єктивізм в оцінках і відборі тут мало значеннєвий). Що далі? Недавно одержав запрошення на весілля, бо моя дівчина виходить заміж. Їй-бо, згадуєш Шекспіра і його славетне:

Будь самой горькой из моих потерь,

Но только не последней каплей горя

— що підтримує якось і переконує в тому, що твої невдачі — то лиш відтінь майже вічних скорбот і злигодень. Тож ти, дитя 20 ст., май більше витримки і умій тримати своє серце в руках". 
З листа до Бориса Дорошенка (весна 1960 р. - під час служби в радянській армії)


http://www.madslinger.com/stus/lysty-do-druziv/
nikitanik: (ілюзія)

М’яко вистелив іній
український обік,
тільки довшають тіні
і коротшає вік.
Ночі врвала Варвара,
сонце йде за Різдвом,
і чигає покара
за сусіднім горбом.
На Водохреща маєм
Об, Іртиш, Єнісей,
а в очах не світає,
тьма не йде із очей.
Пси, наглядачів крики
і заліззя тобі ж.
Пригравайте ж, музики,
за колимський рубіж!

http://vasylstus.com/poetry-poem5.php?t=5&p=80




nikitanik: (Default)
Ну й химерує лжа життьова!
Правду мурує? З брехонь? – Овва!
Жили вузлами в'яжи – це й є
справжнє життя твоє.
Ніби в житі лежиш: дзвін, плин.
Все, небожителю, геть все – лжа!
Вже і за жимолостю – сто жал
- Тим і радій! – Жаль.
Не жур мене, друже, і не кори
нам зачаровано душ став.
Отже, чоло в сон занури,
бо ж – нáщо співав?
До білої книги твого німоття,
до глини воль твоїх спроквола
покірно схиляю улам чола,
бо ж долоня – життя.

Неподражаемо лжет жизнь
Сверх ожидания, сверх лжи...
Но по дрожанию всех жил
Можешь узнать: жизнь!
Словно во ржи лежишь: звон, синь...
(Что ж, что во лжи лежишь!) – жар, вал
Бормот – сквозь жимолость – ста жил...
Радуйся же! – Звал!
И не кори меня, друг, столь
Заворожимы у нас, тел,
Души – что вот уже: лбом в сон.
Ибо – зачем пел?
В белую книгу твоих тишизн,
В дикую глину твоих "да" –
Тихо склоняю облом лба:
Ибо ладонь – жизнь.

(Марина Цветаева)

nikitanik: (Default)
Вона народилася 23 червня 1889 року в Одесі.
Василь Стус писав про неї так:

2.12.1970 р. "Читав учора Анну Ахматову ("Реквієм"), дивувався її високому, нагірному стражданню, успокоєнності. Вона сприймає страждання як Господню кару й вивищується над ним, залишаючись аристократкою, людиною, відданою красі. Будь-хто з наших літераторів зайшовся б криком "рятуйте", прокльонами, а на гірший випадок – рятувався б через власну етичну смерть, пішов би в "услужение". Подумав, що М.Рильский, один з найбільших аристократів наших, валявся після 30 р. попідтинню, а потім заплатив совістю й самоповагою – за добробут. Інші, як І.Драч, починали з плати за вхід у світ. Це наші потворства, долюдський період України."

http://ocls.kyivlibs.org.ua/ahmatova/perekladi_2/ahmatova_ukr_rus/franko_pereklad_ahmatovoi_content.htm

Чого являєшся мені 
У сні? 
Чого звертаєш ти до мене 
Чудові очі ті ясні, 
Сумні, 
Немов криниці дно студене? 
Чому уста твої німі? 
Який докір, яке страждання, 
Яке несповнене бажання 
На них, мов зарево червоне, 
Займається і знову тоне 
У тьмі? 
  
Чого являєшся мені 
У сні? 
В житті ти мною згордувала, 
Моє ти серце надірвала, 
Із нього визвала одні 
Оті ридання голосні - 
Пісні. 
В житті мене ти й знать не знаєш, 
Ідеш по вулиці — минаєш, 
Вклонюся — навіть не зирнеш 
І головою не кивнеш, 
Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш, 
Як я люблю тебе без тями, 
Як мучусь довгими ночами 
І як літа вже за літами 
Свій біль, свій жаль, свої пісні 
У серці здавлюю на дні. 
О, ні! 
Являйся, зіронько, мені 
Хоч в сні! 
В житті мені весь вік тужити — 
Не жити. 
Так най те серце, що в турботі, 
Неначе перла у болоті, 
Марніє, в'яне, засиха,— 
Хоч в сні на вид твій оживає, 
Хоч в жалощах живіше грає, 
По-людськи вільно віддиха, 
І того дива золотого 
Зазнає, щастя молодого, 
Бажаного, страшного того 
Гріха! 





Джерело: "З поезій Івана Франка. Переклад Анни Ахматової"

Зачем приходишь ты ко мне 

Во сне? 
И взгляд роняешь сквозь ресницы? 
Глаза прекрасные ясны, 
Грустны, 
Как бы холодная криница. 
Зачем привыкла ты молчать? 
Какой укор или страданье, 
Неисполнимое желанье, 
Как пламя, на устах пылает 
Лишь миг — во мраке пропадает 
Опять? 
  
Зачем приходишь ты ко мне 
Во сне? 
Как в жизни мной пренебрегла ты, 
Как сердце мне надорвала ты, 
Лишь песни вызвала одни 
Из сердца, и слезам сродни 
Они... 
На улице, со мною рядом, 
Меня ты не окинешь взглядом, 
А поклонюсь — так обойдешь 
И головою не кивнешь. 
Ты такова, прекрасно зная, 
Как я люблю и как страдаю, 
Как мучусь долгими ночами, 
И вот уж годы за годами 
Душу я в сердце боль свою 
И песен горькую струю. 
О нет! 
Являйся, милая, ко мне 
Хотя б во сне. 
Мне в жизни целый век тужить - 
Не жить. 
Так пусть же сердце, что в тревоге, 
Как пыльный жемчуг на дороге, 
Тускнеет, нету силы в нем,— 
Хотя б во сне живет тобою, 
Все переполнено мольбою, 
Переливается огнем. 
И если счастье может длиться, 
То чуду должен я молиться, 
Чтобы безумным насладиться 
Грехом! 




  

nikitanik: (Default)
Originally posted by [livejournal.com profile] lonckohoat У Києві вручать премію Василя Стуса

40 років тому Україною прокотилися масові арешти молодої української інтелігенції: 12 січня 1972 року КГБ в рамках операції “Блок” розпочав хвилю репресій, яка мала поставити крапку у існуванні руху опору в Україні.


Щороку на Святі Різдвяних Василів кияни згадують Василів – Стуса, Симоненка, Чумака, Еллана-Блакитного, які народилися в ці Різдвяні дні та проходить вручення премії імені Василя Стуса.



У 2012 році премія імені Стуса буде вручена:



  • правозахисникові й видавцеві Євгенові Захарову з Харкова, який представить третю частину «Міжнародного біографічного словника дисидентів. Україна»;

  • історику зі Львова Володимиру В΄ятровичу за книжку «Історія з грифом «Секретно»»;

  • поетесі з Києва Ірині Жиленко за книжку спогадів «Homo Feriens».

Відкриє Свято Євген Сверстюк, який був заарештований акурат 14 січня 1972-го.


Початок о 18:00
14 січня, субота
Київський міський будинок вчителя
(вул. Володимирська, 57)


Премія імені Василя Стуса заснована 1989 Українською асоціацією незалежної творчої інтелігенції. Вперше вручалася у Львові. 1990 набула столичного статусу.


Премія присуджується авторам, які мають видатні успіхи у своїй галузі, займають виразну громадянську позицію, активно присутні в українському культурному просторі.


Originally published at Тюрма на Лонцького. You can comment here or there.

nikitanik: (Default)
 
Зібрання творів Стуса на сайті http://www.madslinger.com/stus/index.html: досить повне, html та css коректні, сторінки легко читати.
Сторінки:
Стус читає власні вірші
Круговерть
Зимові дерева
Вірші 60-х років
Веселий цвинтар
Johann Wolfgang Goethe
Час творчості
Вірші 1965-1971 років
Палімпсести
Вірші 1973-1979 рр.
Незавершені вірші 1973-1979 рр.
Вірші 1980-1983 рр.
Поетичні переклади
Бертольт Брехт, Життя Галілея
Едуард Меріке, Моцарт на шляху до Праги
Феномен доби
З таборового зошита

nikitanik: (ілюзія)
Свіча горить.Горить свіча –
а спробуй, відшукай людину
на всю велику Україну,

де навІть під час
останнього Страшного суду
покинуть яму змертвихвсталі,
а ці – ще спатимуть – і далі.

Свіча горить, горить свіча, А спробуй-віднайди людину, Обжив, самотній, домовину. Блукають тіні з-за плеча. Довкола мене-цвинтар душ На білім цвинтарі народу. Пливу в сльозах. Шукаю броду. Над вишнями літає хрущ. Безмовні тіні. На лиці лиш очі і уста безгубі Шепочуть: ми підданці згуби, і мерзнуть сльози на щоці. Ми розминулися з життям. Не тим, напевне брали шляхом,Заприязнилися із жахом Під буряних віків виттям. Свіча горить. Горить свіча, А спробуй-віднайди людину...


Read more... )

Profile

nikitanik: (Default)
nikitanik

October 2015

S M T W T F S
    123
45678910
11121314151617
181920212223 24
25262728293031

Syndicate

RSS Atom

Most Popular Tags

Page Summary

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Oct. 19th, 2017 05:13 am
Powered by Dreamwidth Studios