Улюблені вірші Василя Стуса

[nikitanik]

Як краще всього вшанувати поета? Ну звичайно, читаючи його вірші!
Вчора (до 75-річчя Василя Стуса) друзі згадували деякі його вірші. 

nazavzhdy - "Ще вруняться горді Славутові кручі"

lena_ua_mk - "В хаосі зглиблених світів"

konung_ogin- "Як добре те, що смерті не боюсь я"

(Ці вірші можна прочитати під катом)

Друзі, а чи є у вас такий вірш Василя Стуса, який ви виділяєте поміж іншими? 
Якщо так - прошу, назвіть його!



Ще вруняться горді Славутові кручі,
ще синіє річки збурунена гладь,
та вже проминув тебе птахом летючим
твій час, твій останній. Попереду – падь.
Ще сонце високе, ще небо глибоке,
ще серце замало грудей не пірве.
Урвались, подались прекрасні мороки
і щось тебе кличе, і щось тебе зве.

Бо вже відслонився безокрай чужинний
І в жалощах никне зелений розмай.
Прощай, Україно, моя Україно,
чужа Україно, навіки прощай.

Розкрилені висі твої пронеслися,
попереду прірва. І ока не мруж.
Ти бачиш розхрестя дороги? Молися,
бо ще ти не воїн і ще ти не муж.
Гудуть пароплави, ревуть паровози,
і аероплани видовжують слід.
Чіпляйся за кручу, як терен колючий,
чіпляйся за небо, як яблуні цвіт. 

Бо вже відслонився безокрай чужинний
І в жалощах никне зелений розмай.
Прощай, Україно, моя Україно,
чужа Україно, навіки прощай.

***

В хаосі зглиблених світів,

Де вічна круговерть,

Нема неплинного в житті,

Неплинна тільки смерть.

В хаосі зглиблених світів,

Де вічність — тільки тінь,

Котру уздрівши, ти хотів

Життя пізнать глибінь.,

В хаосі зглиблених світів

Ти тільки метеор,

Що в хвилі зринувсь і згорів

В суворій тайні зорь.

І що в тій таїні — пізнать

Заказано тобі,

Дано нести важку печать

І зринути в ганьбі.

Тобі не чути одкровінь,

Коли у віщий час

Загомонить прадавня тлінь

І зрине порух, зрине рінь.

***

Як добре те, що смерті не боюсь я 
і не питаю, чи тяжкий мій хрест. 
Що вам, богове, низько не клонюся 
в передчутті недовідомих верств. 
Що жив-любив і не набрався скверни, 
ненависті, прокльону, каяття. 
Народе мій, до тебе я ще верну, 
і в смерті обернуся до життя 
своїм стражденним і незлим обличчям, 
як син, тобі доземно поклонюсь 
і чесно гляну в чесні твої вічі, 
і чесними сльозами обіллюсь. 
Так хочеться пожити хоч годинку, 
коли моя розів'ється біда. 
Хай прийдуть в гості Леся Українка, 
Франко, Шевченко і Сковорода. 
Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі, 
уже не ремствуй, позирай у глиб, 
у суще, що розпукнеться в грядуще 
і ружею заквітне коло шиб. 

Comments

[nik-adams.livejournal.com]

Нажаль, обмежний технічно, не маю змоги "копіювати-вставити". Якщо буде бажання, знайдіть "Осипле листя відчувало яр". Справді геніальні рядки, як і те, що наведено вище. Є також і у виконанні самого автора. Власне так я з ним і познайомився.

[nikitanik.livejournal.com]

Дякую!
Це з ранньої збірки "Зимові дерева" (тільки не "осипле", а "осліпле листя")

Осліпле листя відчувало яр
і палене збігало до потоку,
брело стежками, навпрошки і покотом
донизу, в воду — загасить пожар.
У лісі рівний голубий вогонь
гудів і струнчив жертвенні дерева.
Зібравши літніх райдуг оберемок,
просторив вітер білу хоругов.
Осамотілі липи в вітрі хрипли,
сухе проміння пахло сірником,
і плакала за втраченим вінком
юначка, заробивши на горіхи.
І верби в шумі втоплені. Аж ось
паде як мед настояно-загуслий
останній лист. Зажолобіє з гусінню —
і жди-пожди прийдешніх медоносів.
Так по стерні збирають пізній даток,
так вибілене полотно — в сувій,
так юна породілля стане матір'ю
в своєму щасті і в ганьбі своїй.
Схилились осокори до води,
на шум єдиний в лісі. Яр вирує,
а осінь день, як повечір'я, чує.
Кружляє лист в передчутті біди.
XI. 1962