Кому допомагає втрата леґітимності

[nikitanik]

Originally posted by maksymus at Кому допомагає втрата леґітимності

 
Якщо відступити на крок од мерехтливого шуму поточних подій, то загальна картина української політики описується двома словами — делеґітимізація влади. Цей процес відбувається немов сам по собі, його радісно вітають з боку керівництва, з ним легко погоджуються опозиціонери, його демонстративно не помічає публіка. Якщо опитувати про болючі проблеми, то, напевно, якась далека від звичайних людей незрозуміла леґітимність не потрапить до першої сотні. Але для українців, насправді, немає питання важливішого, бо втрата владою леґітимності не є випадковим наслідком приходу на вищі посади реґіоналів, а провідною тенденцією останніх десятиліть, переламати яку не вдалося на Майдані. Ця проблема не зникне сама собою разом з цією владою, вона визначатиме і надалі рух країни в нікуди.

Перед кожними виборами кампанії кандидатів активізують у суспільстві очікування змін, сподівання на розв’язання найрізноманітніших проблем. Проте найголовніше питання влади залежить од її леґітимності, тоді як різні проблеми населення переважно є її наслідками.

Те, що відбувається на українських теренах,зовсім не унікальне. Після падіння країни розвиненого соціалізму колишня провінція одержала новий статус незалежної держави, який, відповідно до універсального і загальновизнаного сьогодні у світі уявлення про світовий устрій національних держав, передбачає також загальний для всіх режим урядування. Чогось іншого, ніж демократія, в меню не було і не передбачається. Демократичний режим урядування в загальних рисах означає, що в країні існують гілки влади, вибори, свобода слова, приватна власність, недержавні організації і ще безліч дрібних елементів, необхідних для його функціонування. Та всі ці зовнішні прояви так і залишатимуться формальними, якщо не будуть підтримані цінностями суспільства, демократія просто не протримається довше першого ж виборчого циклу. А що ж залишається на її місці після падіння, якщо нічого іншого, окрім демократії, світова система не визнає? Залишається так звана імітаційна демократія (керована демократія, суверенна демократія). Залишається режим, при якому всі формальні інститути на місці, але влада завжди при владі, при вічній опозиції на підхваті, на своєму місці. Такий режим, в якому демократичні інститути влади є імітацією, може спершу видаватися нестійким. І 2004-го нестійкість була продемонстрована на практиці. Але насправді він триматиметься і відновлюватиметься, поки (а може, й якщо) в країні населення не перетвориться на горожан, поки до ефективної демократії не стимулюватимуть самі культурні зміни в суспільстві.

Щоб зрозуміти логіку поведінки нашої влади,треба розуміти логіку розвитку і кінця імітаційних режимів. Усталюються вони не одномоментно, можна виділити типові етапи. Перший етап це розгубленість населення перед соціально-політичними змінами, загальне уявлення про спроби демократичного переходу як про анархію, про публічні дискусії як про невизначеність. Бажання порядку, стабільності, очікування мовчазного управлінця замість балакучого політика готує населення до першої втрати — на виразників ідеї порядку, «сильної руки», покладаються певні сподівання, які виправдовують подальшу відмову від прав і свобод. Обмін взаємний, влада, яка стає на цей шлях (а при таких очікуваннях населення вона не може не стати на нього, якщо бажає залишатися владою при все ще працюючому механізмі вільних виборів) повинна демонструвати все твердіший намір навести порядок.

Другий етап витікає з першого. Це необхідність подолання вибудовуваною вертикаллю влади конкуренції з боку основного представницького органу, здійснення захоплення чи нейтралізування парламенту. Для виконання підійдуть і конституційні зміни, які наділяють Президента своїми повноваженнями, і встановлення контролю над судовою гілкою. Але важливим залищається опертя на бажання населення, яке розуміє це в руслі «наведення порядку». В Україні, де влада раз за разом цілих два десятиліття програвала парламентські вибори, другий етап був пройдений тільки 2010-го року. І коли цей етап пройдено, опору населення не видно, опозиція підконтрольна, знищена, або відіграє роль напарників влади, послідовно настає третій етап. Це третій етап закріплення режиму імітаційної демократії — здійснення контролю над виборами.

Встановлюється контроль над виборами звичайно, нічого особливого: опанування інформаційних потоків, масові фальсифікації, дискредитація та нейтралізування опонентів (в’язниця, вигнання), підкуп виборців (прямий і через популістські кампанії виплат). Разом з взяттям під контроль фінансових потоків у країні, влада, при все тій же підтримці населення, забезпечує собі вічне переобрання. Коли цей етап завершується, наступні вибори уже нічого не вирішують. Делеґітимізація влади призводить до апатії виборців, які б і хотіли змін, але не бачать, хто міг би їх здійснити. Завжди перемагає «менше зло». Владі немає альтернативи, вона хоч забезпечує порядок, — ось популярне вкидання. Щоб цей останній етап завершився успішно, авторитарній владі треба здійснити найважливішу у всьому цьому ланцюгу дію — повна делеґітимізація демократичних механізмів. Для цього навіть справді популярні авторитарні правителі вимушені фальсифікувати вибори.

Наче все вирішилося добре для влади, імітаційний режим надовго, демократичну леґітимність замінено персональними зв’язками, вертикаль влади може існувати і без урядової команди, і без парламенту. Все схвачено. У кожній країні своє розв’язання питання управління, воно може бути силове, може бути договірне, між залишками еліт, вмонтованих в імітаційну систему. Будь-які посади означають рівно стільки, скільки певні особи наближені до першого крісла. Це все?

Аж ніяк. Непрацездатність демократичних інститутів обертається втратою керованості. Формальність опозиції, декоративність парламенту та відсутність вільних ЗМІ означає відсутність зворотнього зв’язку з суспільством. Все більше проблем не знаходять свого розв’язку. Все більше невдоволення населення. Порядок уже не видається чимось таким, що виправдовує негаразди в публічній сфері. І тут настає критичний момент — передача влади. Поки влада зберігається в одного авторитарного лідера, під якого і вибудовувавася імітаційний режим, люди, для яких демократія є незрозумілою цінністю, здебільшого погоджуються терпіти. Це терпіння виправдовується тим, що населення само кілька разів підтримувало цей режим своєю волею. Та передача влади наступнику це завжди випробування на міцність під загрозою протестного вибуху. З наступником у населення ніякого контракту, наступник обирається часто авторитарним лідером з власних міркувань, для розв’язання тих проблем, які відомі тільки йому. (Наприклад, вибір Януковича Кучмою досі не має однозначного пояснення. А от вибір Путіним Медведєва зрозумілий, подвійна передача влади пройшла успішно.) Саме в цей момент у населення шанс проявити суб’єктність, бо усталені імітаційні режими падають тільки через «кольорові революції».

Для закріплення теорії трішки практики. На кожному етапі усталення такого режиму можна загальмувати, навіть обернути. А можна підтримати, як Тимошенко 2008-го зробила подарунок Януковичу, розв’язавши центральну проблему встановлення режиму імітаційної демократії перших етапів. Оскільки для влади, яка націлена стати авторитарною, делеґітимація демократичних інститутів конче необхідна, питання, чи потрібен буде новий Майдан, вирішуватиметься цієї осені. Влада повинна програти на пропорційній частині. Перемога ж влади означатиме, що режим (з усіма припущеннями про модифікацію, інтеґрування до влади видних опозиціонерів, зміну перших облич), протримається щонайменше до кінця другого терміну Януковича. Навіть відносна поразка реґіоналів дає шанси змінити напрям змін.Шанси на вихід з порочної колії, зрештою, зводяться не до заміни своїм «злом» чужого, а повернення представництва у владу, відновлення незалежності представницького органу, проведення необхідної релеґітимізації, яка тільки і поставить бар’єр перед тим, що готує логіка авторитарного правління. А це життєво важлива задача не для партій, а для всього суспільства.
 

Comments

[dniprovska.livejournal.com]

== Наприклад, вибір Януковича Кучмою досі не має однозначного пояснення

По-моєму вибір ВФЯ є цілком зрозумілим, якщо припустити, що йому ніхто не збирався передавати владу. просто потрібен був суб'єкт, якого можна було б зіштовхнути лобом з кандидатом від опозиції, а потім під шумок конфронтації витребувати собі побільше бонусів.ф