Останній лист Домініка Веннера (поясенення причин самогубства)

Переклад (не мій):
Моє тіло і розум в повному здоров'ї; я сповнений любові до дружини і дітей. Я люблю життя і бажаю лише збереження моєї раси і мого духу. І все ж, на схилі своїх днів, при вигляді великої небезпеки, що загрожує моїй батьківщині, Франції, і всій Європі, я зобов'язаний діяти, поки ще є сили. Я вважаю, що повинен пожертвувати своїм власним життям для того, щоб пробудити співвітчизників від летаргічного сну. Я приношу в жертву те, що залишилося від мого життя в знак протесту. Я вибираю глибоко символічне місце, милий моєму серцю Собор Паризької Богоматері, зведений генієм моїх предків на місці ще більш давнього культу, в пам'ять про наше велике походження.

У той час як люди сковують себе ланцюгами власного тілесного існування, мій жест є актом волі. Я приймаю смерть для того, щоб пробудити заціпенілі свідомості. Я повстаю проти року долі. Я повстаю проти отрут, що знищують
душу , проти індивідуалістичності бажань, що розривають наш зв'язок з корінням і традиційними формами буття, зокрема з родиною - фундаментом нашої багатотисячолітньої цивілізації. Виступаючи на захист ідентичності кожного з народів у себе вдома, я повстаю проти злочинного заміщення нашого народу іншими.

Домінуючий на даний момент дискурс по вуха загруз у подвійних стандартах і Європейцям доведеться рано чи пізно справлятися з наслідками цієї двозначності. Не маючи родової релігійний системи, що є надійним якорем в безодні непостійності, з часів Гомера нас все ж об'єднує загальна родова пам'ять, криниця вічних цінностей, які послужать підставою для нашого майбутнього відродження, у метафізичному відриві від царства кількості - причини всіх бід сучасного світу.

Я заздалегідь прошу вибачення у всіх тих, кого моя смерть змусить страждати; насамперед у моєї дружини, дітей і онуків, а так само друзів і відданих мені соратників. Але я не сумніваюся, що як тільки біль втрати вщухне, їм відкриється справжнє значенням моїх дій і вони з гордістю вигнаний печаль. Я б хотів, щоб ці люди навічно згуртувалися. У моїх останніх творах вони знайдуть відомості, які передбачають і пояснюють мої дії.

переклад російською:

Моё тело и ум в полном здравии; я преисполнен любви к жене и детям. Я люблю жизнь и чаю лишь сохранения моей расы и моего духа. И всё же, на закате своих дней, при виде великой опасности, угрожающей моей родине, Франции, и всей Европе, я обязан действовать, пока ещё есть силы. Я считаю, что должен пожертвовать своей собственной жизнью для того, чтобы пробудить соотечественников от летаргического сна. Я приношу в жертву то, что осталось от моей жизни в знак протеста. Я выбираю глубоко символическое место, милый моему сердцу Собор Парижской Богоматери, возведённый гением моих предков на месте ещё более древнего культа, в память о нашем великом происхождении.

В то время как люди сковывают себя цепями собственного телесного существования, мой жест является актом воли. Я принимаю смерть для того, чтобы пробудить оцепеневшие сознания. Я восстаю против рока судьбы. Я восстаю против отравляющих душу ядов, против индивидуалистичных желаний, что разрывают нашу связь с корнями и традиционными формами бытия, в частности с семьёй - фундаментом нашей многотысячелетней цивилизации. Выступая в защиту идентичности каждого из народов у себя дома, я восстаю против преступного замещения нашего народа иными.

Преобладающий на данный момент дискурс по уши погряз в двойных стандартах и Европейцам придётся рано или поздно справляться с последствиями этой двусмысленности. Не имея родовой религиозный системы, являющейся надёжным якорем в пучине непостоянства, со времён Гомера нас всё же объединяет общая родовая память, кладезь вечных ценностей, которые послужат основанием для нашего грядущего возрождения, в метафизическом отрыве от царства количества - причине всех бед современного мира.

Я заранее прошу прощения у всех тех, кого моя смерть заставит страдать; прежде всего у моей жены, детей и внуков, а так же друзей и преданных мне соратников. Но я не сомневаюсь, что как только боль утраты утихнет, им откроется истинное значением моих действий и они с гордостью отринут печаль. Я бы хотел, чтобы эти люди навечно сплотились. В моих последних произведениях они найдут сведения, предвосхищающие и объясняющие мои действия.

Джерело http://vk.com/wall-39340950_30676

Иосиф Бродский: Диалог (1962)

- Там он лежит, на склоне.
Ветер повсюду снует.
В каждой дубовой кроне
сотня ворон поет.
- Где он лежит, не слышу.
Листва шуршит на ветру.
Что ты сказал про крышу?
Слов я не разберу.

- В кронах, сказал я, в кронах
темные птицы кричат.
Слетают с небесных тронов
сотни его внучат.
- Но разве он был вороной?
Ветер смеется во тьму.
Что ты сказал о коронах?
Слов твоих не пойму.
Прятал свои усилья
он в темноте ночной.
Все, что он сделал: крылья
птице черной одной.
- Ветер мешает мне, ветер.
Уйми его, Боже, уйми.
Что же он делал на свете
если он был с людьми?

- Листьев задумчивый лепет,
а он лежит не дыша.
Видишь облако в небе,
это его душа.
- Теперь я тебя понимаю.
Ушел, улетел он в ночь.
Теперь он лежит, обнимая
корни дубовых рощ.

- Крышу я делаю, крышу
из густой дубовой листвы.
лежит он озера тише,
ниже всякой травы.
Его я венчаю мглою.
корона ему подстать.
- Как ему там под землею?
- Taк, что уже не встать.
Там он лежит с короной,
Там я его забыл.

- Неужто он был вороной?
- Птицей, птицей он был.