![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
nikitanikI
Дитя, закохане у мапи та естампи,
Вбирає світотвір очима ранніх літ!
Такий широкий світ в вечірнім світлі лампи,
I в згадках молодих такий маленький світ!
От вирушаєм ми. В томліннях і тривогах
Горять у нас серця... Бажання, гіркість, гнів,-
I ми колишемо у ритмі хвиль розлогих
Безмежність наших дум на тісноті морів
Той, утікаючи з безславної вітчизни,
А той одкинутий вітчизною - пливуть...
А третій, щоб забуть жіночих уст трутизну,
Від чар Цірцеїних рушає в дальню путь.
Він звіром стати мав. I от утік з неволі
На світло і простiр, під інший небозвід.
Хай сонце припіка, мороз обличчя коле,
Із губ стираючи гидких цілунків слід...
Та справжні мандрівці - то ті, що від'їжджають
Без цілі і мети... Серця легкі, як дим,
Вони призначення і долі не втікають
I мають на устах завжди одно: "Пливім!"
Бажання в них і сни як хмарок переливи,
Мов новобранець той, що догляда гармат,
Про втіхи снять вони, незнані і мінливі,
Що навіть імені у мові їм нема.
VI
Та й не забудемо ще речі головної!..
Ми, й не шукаючи, скрізь бачили одне -
На кожному щаблі драбини життьової -
Гріха безсмертного видовище нудне.
Ми жінку бачили: невільниця одвіку,
Самозакохана, несита і дурна...
Мужчину бачили: пожадливий і дикий,
Служник невільниці, загиджений до дна
Скрізь у пошані кат, а праведника гнано,
На святі - бeшкети і крові п'яний клич
Скрізь панування яд знесилює тирана,
А люд боготворить його пастуший бич
Релігій без кінця. Зарозумілі й ниці
Розташуватися хотять у небесах,
I святість на гвіздках, у вбогій власяниці,
Розкошів зазнає - немов у подушках.
Людина, як раніш, од власних сил п'яніє;
Нестримна, як була у давню давнину
Грозиться богові в зухвалій агонiї:
"Тебе, владико мій, мій образе, клену!"
Найбільші ж мудреці із людської отари
Втікають, щоб себе п'янити день у день
I в опії знайти безмежні, райські чари,-
От світу нашого довічний бюлетень!
VIII
Смерть... давній капітан. Пора! Напнім вітрило
Цей край докучив нам. О смерте! смерте! в путь
Довкола - океан, і небо як чорнило,
I лиш в серцях у нас твої огні цвітуть.
Пролий отруту нам, в ній радість нам світає.
Наш мозок спалено, жадоба серце рве -
Пірнуть в бездонний глиб (пекельних мук чи раю?),
У глиб НЕЗНАНОГО, щоб віднайти НОВЕ.
Для отрока, в ночи́ глядящего эстампы,
За каждым валом — даль, за каждой далью — вал,
Как этот мир велик в лучах рабочей лампы!
Ах, в памяти очах — как бесконечно мал!
В один ненастный день, в тоске нечеловечьей,
Не вынеся тягот, под скрежет якорей,
Мы всходим на корабль — и происходит встреча
Безмерности мечты с предельностью морей.
Что нас толкает в путь? Тех — ненависть к отчизне,
Тех — скука очага, ещё иных — в тени
Цирцеиных ресниц[3] оставивших полжизни, —
Надежда отстоять оставшиеся дни.
В Цирцеиных садах дабы не стать скотами,
Плывут, плывут, плывут в оцепененьи чувств,
Пока ожоги льдов и солнц отвесных пламя
Не вытравят следов волшебницыных уст.
Но истые пловцы — те, что плывут без цели:
Плывущие — чтоб плыть! Глотатели широт,
Что каждую зарю справляют новоселье
И даже в смертный час ещё твердят: вперёд!
На облако взгляни: вот облик их желаний!
Как отроку — любовь, как рекруту — картечь,
Так край желанен им, которому названья
Доселе не нашла ещё людская речь.
— О, детские мозги!..
Но чтобы не забыть итога наших странствий:
От пальмовой лозы до ледяного мха,
Везде — везде — везде — на всём земном пространстве
Мы видели всё ту ж комедию греха:
Её, рабу одра, с ребячливостью самки
Встающую пятой на мыслящие лбы,
Его, раба рабы: что в хижине, что в замке
Наследственном — всегда — везде — раба рабы!
Мучителя в цветах и мученика в ранах,
Обжорство на крови и пляску на костях,
Безропотностью толп разнузданных тиранов, —
Владык, несущих страх, рабов, метущих прах.
С десяток или два — единственных религий,
Все сплошь ведущих в рай — и сплошь вводящих в грех!
Подвижничество, та́к носящее вериги,
Как сибаритство — шёлк и сладострастье — мех.
Болтливый род людской, двухдневными делами
Кичащийся. Борец, осиленный в борьбе,
Бросающий Творцу сквозь преисподни пламя:
— Мой равный! Мой Господь! Проклятие тебе!
И несколько умов, любовников Безумья,
Решивших сократить докучный жизни день
И в опия морей нырнувших без раздумья, —
Вот Матери-Земли извечный бюллетень!
Смерть! Старый капитан! В дорогу! Ставь ветрило!
Нам скучен этот край! О, Смерть, скорее в путь!
Пусть небо и вода — куда черней чернила,
Знай, тысячами солнц сияет наша грудь!
Обманутым пловцам раскрой свои глубины!
Мы жаждем, обозрев под солнцем всё, что есть,
На дно твоё нырнуть — Ад или Рай — едино! —
В неведомого глубь — чтоб новое обресть!
