Улюблені вірші Василя Стуса

[nikitanik]

Як краще всього вшанувати поета? Ну звичайно, читаючи його вірші!
Вчора (до 75-річчя Василя Стуса) друзі згадували деякі його вірші. 

nazavzhdy - "Ще вруняться горді Славутові кручі"

lena_ua_mk - "В хаосі зглиблених світів"

konung_ogin- "Як добре те, що смерті не боюсь я"

(Ці вірші можна прочитати під катом)

Друзі, а чи є у вас такий вірш Василя Стуса, який ви виділяєте поміж іншими? 
Якщо так - прошу, назвіть його!



Ще вруняться горді Славутові кручі,
ще синіє річки збурунена гладь,
та вже проминув тебе птахом летючим
твій час, твій останній. Попереду – падь.
Ще сонце високе, ще небо глибоке,
ще серце замало грудей не пірве.
Урвались, подались прекрасні мороки
і щось тебе кличе, і щось тебе зве.

Бо вже відслонився безокрай чужинний
І в жалощах никне зелений розмай.
Прощай, Україно, моя Україно,
чужа Україно, навіки прощай.

Розкрилені висі твої пронеслися,
попереду прірва. І ока не мруж.
Ти бачиш розхрестя дороги? Молися,
бо ще ти не воїн і ще ти не муж.
Гудуть пароплави, ревуть паровози,
і аероплани видовжують слід.
Чіпляйся за кручу, як терен колючий,
чіпляйся за небо, як яблуні цвіт. 

Бо вже відслонився безокрай чужинний
І в жалощах никне зелений розмай.
Прощай, Україно, моя Україно,
чужа Україно, навіки прощай.

***

В хаосі зглиблених світів,

Де вічна круговерть,

Нема неплинного в житті,

Неплинна тільки смерть.

В хаосі зглиблених світів,

Де вічність — тільки тінь,

Котру уздрівши, ти хотів

Життя пізнать глибінь.,

В хаосі зглиблених світів

Ти тільки метеор,

Що в хвилі зринувсь і згорів

В суворій тайні зорь.

І що в тій таїні — пізнать

Заказано тобі,

Дано нести важку печать

І зринути в ганьбі.

Тобі не чути одкровінь,

Коли у віщий час

Загомонить прадавня тлінь

І зрине порух, зрине рінь.

***

Як добре те, що смерті не боюсь я 
і не питаю, чи тяжкий мій хрест. 
Що вам, богове, низько не клонюся 
в передчутті недовідомих верств. 
Що жив-любив і не набрався скверни, 
ненависті, прокльону, каяття. 
Народе мій, до тебе я ще верну, 
і в смерті обернуся до життя 
своїм стражденним і незлим обличчям, 
як син, тобі доземно поклонюсь 
і чесно гляну в чесні твої вічі, 
і чесними сльозами обіллюсь. 
Так хочеться пожити хоч годинку, 
коли моя розів'ється біда. 
Хай прийдуть в гості Леся Українка, 
Франко, Шевченко і Сковорода. 
Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі, 
уже не ремствуй, позирай у глиб, 
у суще, що розпукнеться в грядуще 
і ружею заквітне коло шиб. 

Comments

У смертнім леті на чужім крилі

[nazavzhdy.livejournal.com]

* * *
О Боже мій! Така мені печаль
і самота моя - така безмежна.
Нема - вітчизни. Око обережно
обмацує дорогу між проваль.
Ото мій шлях. Повернення. Чи - не.
Ото мій шлях. Світ за очі - єдине.
Пробач мені, дружино, вибач, сину,
і матере - не проклени мене.
Я геть подався. Шалом. Навмання.
Я геть подався, стомлений од люті.
Рожеві сопки, кригою окуті,
а понад ними - чорне вороння.
І сліпне вечір. Контур гір - немов
з картону вирізаний для декору.
І вся тобі дорога - вниз чи вгору.
Пішов туди. Пішов туди. Пішов.
Докучило! Нема мені вітчизни.
Нема мені вітчизни - ні-ні-ні.
Душа горить в смертельному вогні,
разить мене - од запаху трутизни.
Отак мені - чим далі од Вітчизни,
тим легшає. Тим тяжчає мені.
О краще серце спопелить в огні,
аби не відати любові-близни.
Невже я сам-один - на цілий світ,
вогненний скалок вікового гніву,
пізнав себе і долю, геть зрадливу,
щоб проклинати чужинецький світ.
Нема мені коханої землі,
десь за грудьми пече гірка калина.
Сміється божевільна Україна
у смертнім леті на чужім крилі.