* * *
О Боже мій! Така мені печаль
і самота моя - така безмежна.
Нема - вітчизни. Око обережно
обмацує дорогу між проваль.
Ото мій шлях. Повернення. Чи - не.
Ото мій шлях. Світ за очі - єдине.
Пробач мені, дружино, вибач, сину,
і матере - не проклени мене.
Я геть подався. Шалом. Навмання.
Я геть подався, стомлений од люті.
Рожеві сопки, кригою окуті,
а понад ними - чорне вороння.
І сліпне вечір. Контур гір - немов
з картону вирізаний для декору.
І вся тобі дорога - вниз чи вгору.
Пішов туди. Пішов туди. Пішов.
Докучило! Нема мені вітчизни.
Нема мені вітчизни - ні-ні-ні.
Душа горить в смертельному вогні,
разить мене - од запаху трутизни.
Отак мені - чим далі од Вітчизни,
тим легшає. Тим тяжчає мені.
О краще серце спопелить в огні,
аби не відати любові-близни.
Невже я сам-один - на цілий світ,
вогненний скалок вікового гніву,
пізнав себе і долю, геть зрадливу,
щоб проклинати чужинецький світ.
Нема мені коханої землі,
десь за грудьми пече гірка калина.
Сміється божевільна Україна
у смертнім леті на чужім крилі.