Пам'ятаю з часів буремної юности й вирізняю вірш "Задивляюсь у твої зіниці" з його крилатими строфами -

Україно, ти моя молитва,

Ти моя розпука вікова...

Гримотить над світом люта битва

За твоє життя, твої права.

Ради тебе перли в душу сію,

Ради тебе мислю і творю...

Хай мовчать Америки й Росії,

Коли я з тобою говорю.

Але мій улюблений Симоненків вірш - ліричний, як усі - гранично щирий:

***
Ну скажи — хіба не фантастично,

Що у цьому хаосі доріг,

Під суворим небом,

Небом вічним,

Я тебе зустрів і не зберіг?

Ти і я — це вічне, як і небо.

Доки мерехтітимуть світи,

Будуть Я приходити до Тебе,

І до інших йтимуть

Горді Ти.

Як це все буденно!

Як це звично!

Скільки раз це бачила Земля!

Але ми з тобою...

Ми не вічні,

Ми з тобою просто — ти і я...

І тому для мене так трагічно

Те, що ти чиясь, а не моя.